Артем ЧАПАЙ: Крайня точка Друк
Написав Артем Чапай   
П'ятниця, 12 квітня 2013, 10:36

малюнок з журналу esquireНа сайті журналу Esquire в розділі кращих матеріалів за 2012 рік викладено оповідання Артема Чапая. Нижче представлено оригінальний текст оповідання під оригінальною назвою.

Автор розповідає, як нелегально потрапив в Нікарагуа і пробув там півроку без грошей, друзів та можливостей заробити.
***

Вулкан Консепсьйон, або ж Ометепе, розташований посеред острова Ометепе. Острів Ометепе розташований посеред озера Нікарагуа. Озеро Нікарагуа розташоване посеред Нікарагуа, яка розташована в центрі Центральної Америки.

Я виліз із затертого до блиску брудно-жовтого спальника. Підняв його з вогкого піску й витрусив. Світало. На тлі неба чорнів силует острова з вулканом, над ним збиралися важкі дощові хмари. Спав я погано, вклавшись під зовнішнім тином хостела, щоб зекономити п’ятдесят кордоба – два долари. Цілу ніч навколо вешталися п’яні місцеві, гавкали собаки, гурчав туди-сюди по пляжу пікап, і я боявся, щоб він не наїхав на мене, щоб не наштовхнулися собаки чи п’яні.

Витрусивши спальник, я сам став обтрушуватись від піску. Футболка липла до тіла, як пластилінова. Друга – давно брудна в порваному рюкзаку. Треба помитись і попратися. Я нахилився, щоб витрусити пісок із волосся. Коли фотографувався для посольства Коста-Ріки, здивувався, які довгі за рік мандрів виросли патли і як вони вигоріли. А ще – який червоний облізлий носяра. Коста-Ріка вже вдруге відмовила у візі. Я не міг підтвердити документами, як опинився в Нікарагуа. Не міг і розповісти, що перетнув кордон верхи на мулі через річку й перебуваю в Нікарагуа нелегально. Панама візу дала, але як тепер до неї дістатись.

Учора Сімон написав імейл:
"Артем, я вирішив перетнути кордон Коста-Ріки без тебе. Мене одразу обшукали! Здається, шукали наркотики, як тоді на Кубі. Я радий, що тебе тут не було, вони б тебе депортували".

Я сидів у півтемряві інтернет-кафе у Гранаді й не міг повірити. Перечитав іще раз.

"Dude! Чувак! Ти мене лишаєш із тридцятьма доларами – без візи – в Нікарагуа – самого? Unbelievable. Неймовірно. Удачі в подальшій подорожі!"

Відповідь прийшла одразу. Видно, Сімон теж сидів зараз в інтернет-кафе, в Коста-Ріці:
"Dude! Я на тебе вже й так витратив кількасот баксів. Я думав не нагадувати. Але тепер ти хочеш, щоб я подорожував далі з гидким відчуттям. With a nasty feeling".

Я написав батькам в Україну, що у мене все добре, пишу їм зі славного міста Гранада, вагаюся, чи їхати далі на південь, чи вертатись на північ. Вийшов з інтернет-кафе. Листопадове сонце пекло. Глянув у бік туристичного центру Гранади. Попри тропічне світло, я бачив місто чорно-білим. Я розвернувся й пішов назад на трасу.

Ми проїхали з Сімоном від Бостона сюди. Рік автостопу та випадкових підробітків. Сварилися, мирилися. Я жартував, що ми вже схожі на стару подружню пару. Відбивали один у одного випадкових дівчат. Раз ледь не побились. Але все було добре, поки не закінчилися зароблені разом гроші. Тоді виявилося, що у нього є ще. Він злився, заплативши п’ятдесят доларів за мою візу в Беліз. Йому не була потрібна. Потім – заплативши "койоту" за те, що нелегально переправив мене в Нікарагуа. Сімон перейшов по мосту: американцям без віз. Заробляти на подорож у бідніших країнах ставало важче. Ми з Сімоном уже подорожували окремо по Гватемалі, щоб відпочити один від одного. Тепер у Нікарагуа. Я поїхав у порт Корінто, або ж Коринф. За парканом із колючим дротом стояли тисячі залізних конейнерів, перед парканом в одному контейнері була контора. В конторі молода жінка ввічливо мені відмовила. Так, у них ходить один корабель до Сан-Франциско. Але у мене нема паспорта моряка. А пасажирів брати на вантажні кораблі заборонено. Та й прикордонники не пропустять. Я написав Сімону – попросив позичити на дорогу до США, там легко заробити й віддати. Сімон написав, що у нього принцип – не позичати друзям, бо це псує стосунки. Зустрінемось на Панамериканському шосе біля південного кордону Нікарагуа й поговоримо! Я пішов спати на шматок скелі між піщаним пляжем і колючим дротом порту Коринф. Був повний місяць. Коли я прокинувся вранці, скеля виявилась затоплена припливом Тихого океану. Я роздягся і по пояс у воді переніс речі через пляж на дорогу. Дорога була розбита й обгороджена колючим дротом з обох боків, по ній їздили фури з одним залізним контейнером кожна. За ними підіймалася хмари пилюки. Водій однієї з фур мене й підібрав:

- Залазь, челе!

"Челе" в Нікарагуа значить будь-якого білого іноземця, як у Мексиці "грінго". Залежно від інтонації може бути або образливим, або дружнім. Водій фури говорив дружньо, я заліз.

А тепер Сімон узагалі мене залишив. Я йшов трасою біля Гранади й бачив світ чорно-білим. Звуки чув приглушено, ніби крізь вату. Лоб стискало обручем, ноги були дерев’яні, на всьому тілі вага, ніби пірнув на глибину. В голові темно.

Далі на південь уже не треба. Сімон по той бік кордону. Але й на північ ні до чого, бо візи Гондурасу нема, як і візи Коста-Ріки. Раніше я запланував побачити острів Ометепе, бо ж він у центрі Центральної Америки, пуп Землі. А далі Сан-Хуан дель Сур, позначений на карті як порт. Грошей автостоп не забирає. Раптом я наважуся знову йти нелегалом. Все одно треба рухатися, щоб не здохнути від болю в торсі.

Ометепе не радував. Я дивився спідлоба на хмари й шукав місце ночівлі.

В порту Сан-Хуан дель Сур стояла одна іржава баржа. Я туди навіть не пішов. Треба було помитися. Хостел коштував стандартні п’ятдесят кордоба. У мене лишалося вісімсот. Кімнатка була окрема, без вікна. Чисте ліжко й навіть вентилятор на стелі. Душ загальний на подвір’ї, вода ледь тепла: сонце гріє бак. Я мився довго. Поправ обидві футболки й обидві пари шкарпеток милом у залізній раковині. Чорні колись, а тепер сірі потріскані черевики вивернув, як міг, і виставив на сонце. Хай просохнуть. Картонні стельки розлізлися, я їх викинув, знайду новий картон пізніше. Ходив по теплому сухому бетону подвір’я босий.

З сусідньої кімнати вийшла білява дівчина. Челе, як і я. Усміхнулась.

- Привіт. Щойно приїхав?

- Так. А ти давно вже?

- Тиждень. Тут серфінг хороший.

- О.

- Але в Сальвадорі був кращий.

- А.

- Я Мері, – вона простягла руку.

Рука була засмагла. Вузька долоня. Двері її кімнати відчинилися знову, з них вийшов худий довгий хлопець.

- А це Джоні, – сказала Мері.

Я відпустив її руку й махнув йому.

- Ми на пляж, – сказала Мері. – Приходь.

- Так, – я усміхнувся. – Пізніше.

Американська ввічливість.

Через півгодини я вийшов на пляж. Пляж був великий і порожній. Я пішов назад у кімнату. Роздягся догола, ліг на ліжко під вентилятор, розкинувши руки й ноги.

Через кілька годин прийшли сусіди. Всі кімнатки хостела під стелею з’єднані вузькою щілиною для вентиляції. Тому я добре чув, як вони займалися коханням. Мері ритмічно постогнувала. Я мастурбував. Після цього стало ще гіркіше. Поплакав.

Цілий день не виходив з кімнати. Не їв. Лишився ще на ніч. Зрозумів, що це крайня точка подорожі. Я не наважуся знову переходити кордон нелегально. Минулого разу надто боявся. На мосту щось вигукували, я сидів на крупі мула позаду "койота" й боявся, що кричать нам і що стрілятимуть у спину.

Вранці я вийшов на трасу й поїхав на північ, у Матагальпу. З бігборда над дорогою мружився з-над вусів Даніель Ортега. Його щойно обрали Президентом, бігборд був передвиборним. Vos ganás, казав мені він. Ти переможеш.

У Матагальпі жила єдина людина, яку я знав у країні. Керрі, донька знайомих Сімонової мами. Ми ночували у неї кілька днів. Доти її не знав навіть Сімон. Керрі була антрополог і проводила дослідження для Ph.D. у віддалених гірських селищах над Матагальпою.

Перший водій, який підібрав мене, був молодий бізнесмен. Він дуже непокоївся перемогою сандініста Ортеги.

- Бачив будівництво в Сан-Хуані? Я кивнув, хоча не бачив.

- Усе заморозили. Прийшов цей комуняка, інвестори йдуть із країни.

Я обережно розпитав, чи нема у нього роботи. Бізнесмен відповів, що йому потрібна людина зі знанням мов. У тому числі й русо. Але після виборів він боїться щось починати. Він мене нагодував.

За Гранадою мене підібрала велика родина на двох пікапах. Білому та червоному. Старші сиділи в кабінах, молодші у відкритих кузовах.

- Давай рюкзак! – гукнули мені з кузова білого пікапа, а потім подали руку.

– Ти куди? - Матагальпа.

- Ми в Естелі. Висадимо в Себако на розвилці.

Ми більше не говорили, бо траса була Панамерикана, їхали швидко, вітер шумів у вухах. Біля Масайї звернули на вузьку дорогу, заплатили на в’їзді і стали підійматися круто вгору.

- Volcano Masaya, – пояснив мені юнак, що сидів поруч. Він був стрункий, із дуже гарним обличчям темно-коричневого кольору та розумними очима.

Біля кратера була велика парковка. Вулкан був не такий, як я уявляв. Пласке місце, а серед нього широке провалля. Звідти йшла біла густа пара. Смерділо тухлим яйцем. Вулкан не викликав жодних емоцій.

Всі розминали ноги. З кабіни виліз кремезний чоловік років п’ятдесяти, із правильними рисами обличчя й коротким, зачесаним назад чорним волоссям.

- Hello, how you doing? – він говорив англійською без акцента.

- Buenas. Hablo espaňol, – я дуже не любив, коли мене сприймали за американця.

- Он як, – розсміявся чоловік. – А я англійською.

Його звали Антоніо. Родичі називали його Тоні. Він працював інженером у Сан-Франциско й давно був громадянином США. Пасажири обох пікапів ставилися до нього з пієтетом.

Після вулкану ми заїхали в ресторан. Тоні платив за всіх. Я їв біфштекс із картоплею фрі. Тоні розповів, що приїхав на батьківщину в відпустку і трохи у справах.

- Приїжджай до нас в Естелі, – він написав на папірці адресу й телефон. – Вілла велика. Поживеш безкоштовно, подивишся, як ми живемо. Mi casa es tu casa. Мій дім – твій дім.

Його сестра, донья Елеонора, перезирнулася зі своїм чоловіком. Обоє були огрядні, на відміну від збитого, але в гарній формі Тоні.

- А заодно і робота є, – Тоні помахав виделкою з наколеним шматком біфштексу, поклав м’ясо в рот і запив кока-колою. – Ми думаємо басейн копати.

Донья Елеонора знову перезирнулася зі своїм чоловіком.

- Ось Алехандро буде відповідальний, – продовжив Тоні, не помічаючи. – Він у нас теж інженер. Правда?

Алехандро мовчки опустив очі. Це був юнак, який сидів біля мене в пікапі.

Вони висадили мене в Себако. Я зберіг папірець із адресою й телефоном, але не збирався дзвонити. Я досить довго пробув у Латинській Америці, щоб відрізняти справжні запрошення від умовних.

Квартира, яку Керрі знімала в Матагальпі, виявилася замкнена. Я лишився чекати під будинком. Сутеніло. Я сидів під стіною на рюкзаку. Стемніло. Почався дощ. Я встав, щоб ховатися під вузьким козирком даху. Дощ перейшов у зливу. Вода відбивалася від бруківки й хлюпала на мене. Нижче колін ноги були мокрі.

Праворуч відчинилися двері, з них визирнув літній чоловік. Зараз буде проганяти, подумав я.

- Заходьте, – сказав він.

Я мовчки підняв рюкзак і пішов за ним. Чоловік горбився. Він провів мене довгим темним коридором у вітальню, де стояли кілька старих крісел. Оббивка була потерта.

- Лягайте тут, – чоловік показав вузьку кушетку, на ній уже була постіль.

- Дякую! Дуже вам дякую, сеньор! – я закивав головою.

Він мовчки махнув рукою на прощання і вийшов. Я роззувся, виніс мокрі черевики до вхідних дверей, роздягся й ліг. Слухав дощ.

Коли я прокинувся і став збиратися, на звуки прийшов маленький хлопчик і вивів мене надвір.

Вдень приїхала на моторолері Керрі.

- You and Simon ended up badly? Ви з Сімоном погано закінчили? – в її очах були сльози.

Вона залишила мені ключ, бо сама на тиждень їхала у віддалене гірське село Амістад.

- Потім можна замкнути, а ключ пропхати під двері.

Я зрозумів, що мене не повинно тут бути, коли вона повернеться. Два дні сидів у квартирі чи тинявся Матагальпою. Вітався з місцевою проституткою, нас із Сімоном познайомили з нею на якійсь п’янці минулого разу. Тепер подумував купити її, так самотньо було. Доларів п’ятнадцять іще лишалось. Але ця жінка викликала у мене неприязнь як людина.

На третій день я подзвонив у посольство України в Мехіко, яке відповідало й за Центральну Америку. В Нікарагуа був дешевий міжнародний зв’язок voice over IP, звідси я навіть вперше за рік дзвонив батькам.

- Embajada de Ucrania.

- Д-добрий д-день, – язик погано мене слухався, бо за рік відвик від української.

- Добрий день, – я сподівався дружності, бодай здивування, але голос був безбарвним. Я уявив, як дипломат років тридцяти в діловому костюмі тримає трубку, сидячи прямо у шкіряному кріслі й не рухаючись.

Я частково пояснив ситуацію. У мене є віза в Панаму, але нема в Коста-Ріку. Є віза у США, але нема в Гондурас.

- Перелетіть, – я уявив, як дипломат знизав плечима.

- У мене нема грошей на літак.

- Що ж ви там робите без грошей? – у дипломата був оксамитовий, вгодований голос.

Я зрозумів, що він не може посприяти в отриманні віз.

- Добре, дякую, – сказав я.

- На все добре.

Я поклав трубку. Вийшов із кабінки. Вийшов на площу. Сонце припікало. По спині тік струмок поту. Я повернувся на пункт зв’язку. Тут було прохолодо, й мене пробив дрож. Я дістав з-поміж сторінок закордонного паспорта папірець.

- Ven, – сказав, вислухавши мене, Тоні. – Приїжджай.

Через тиждень я напився у свій двадцять п’ятий день народження на дискотеці в Естелі, куди мене повели племінники Тоні. Я так і не сказав їм про ювілей. Через два тижні донья Елеонора заплатила за мене штраф і легалізувала в Нікарагуа. Вирахувала з зарплатні, яку Тоні присилав усім із Сан-Франциско. Через три місяці котлован для басейну був готовий, його вирили я та ще кілька чорноробів лопатами та кайлами. Грошей я так і не назбирав, бо отримував двадцять доларів на тиждень, як і решта чорноробів. П’ятсот кордоба. Мої батьки заробляли стільки ж, бо хоч були інжеренами, як Тоні, але працювали не в Сан-Франциско, а в українській провінції. Тому батьки знали тільки, що у мене все добре. Нарешті, друг-емігрант прислав мені з Парижу через Western Union триста доларів. Скажені гроші, яких на той час не було більше ні у кого зі знайомих. Тим часом я з другої спроби отримав візу Гондурасу. У Гватемалу вже й тоді українців пускали без віз, мексиканська віза досі діяла. Через чотири місяці я був у США, хоч і знову без копійки в кишені, але там уже все було просто.