За чверть десята (Уривок) |
Написав Юрій Макаров |
Неділя, 11 серпня 2013, 14:02 |
Юрій МАКАРОВ ЗА ЧВЕРТЬ ДЕСЯТА (Уривок) К.: Нора-Друк, 2013. – 240 с. ISBN 978-617-688-015-8 © НОРА-ДРУК, 2013 Уся ця чортівня відкрилася випадково, а могла би не відкритися ще довго або взагалі ніколи не відкритися, тоді жертв і руйнувань було би значно більше. Коли він вийшов зранку по пенсію, то не звернув уваги, іншим був зайнятий, усе гадав, нарахували – не нарахували, бо ніяк не міг упоратися з їхнім сайтом. Дійшов до банкомату, зняв гроші (нарахували, як смішно, ще й тридцятку накинули), на радощах заскочив до магазину по свіжий хліб, не втримався, накупив усякого: шоколадне масло, паштет, сир із пліснявою, й на зворотному шляху, лаючи себе за легковажність, майже біля самого під’їзду побачив Сірого.
Як Сірого звали від народження, не знав і він сам. Тямковитий, ладний, величенький, завбільшки з вівчарку, пес прибився до їхнього будинку десь навесні й поводився не так, як вуличні собаки: постійних мешканців швидко вивчив і вітав метелянням хвоста, на перший поклик прибігав підластитися, сторонніх оббріхував, але обережно, без надмірного запалу. За це весь двір хитруна підгодовував. Було, Микола Павлович теж виносив сосиску, але від нього якраз користі було небагато, він собі практично не готував, тим більше м’яса. А от стара Мельничиха із сімнадцятої квартири щоразу залишала біля вхідних дверей миску з недоїдками. Й до неї якраз собака найменше мав ласку, це Миколі Павловичу подобалося в ньому: хитрий, але непідкупний. Він навіть міркував, а чи не взяти песика до себе? Чом би й ні: відмити, як слід, зробити щеплення, буде з ким перемовитися словом. Ну от, не спромігся. Тепер Сірий лежав, очі змутніли, язик вивалився, черево було розпанахане, з нього випиналися тельбухи, а на брудному боці відбився слід автомобільного протектора. Микола Павлович відчув, що його нудить. Пересилив себе й підійшов ближче. Ну що ж ти, хлопче? Як же ж так? Раптом із пам’яті випливло: він же сам минулої ночі вилаявся: «А щоб ти під машину потрапив!». Бо щойно почав засинати, й тут під самісіньким вікном знову цей бадьорий гавкіт, на нього відгукнувся інший собака, далі по черзі вступили ще два чи три, й так тривало хвилин п’ятнадцять. Довелося підвестися, піти на кухню, випити води, знову ввімкнути світло й узяти книжку. Заснути вдалося лише за годину. Ну так, зірвався, але ж це спересердя, нічого особливо не мав на увазі, тим більше не думав, що це стосуватиметься Сірого. І взагалі, хіба ми старі баби, щоби вірити в прокльони? Ще не розуміючи, навіщо, але просто щоби щось зробити, пішов у підвал – там на кожну квартиру була комірчина для картоплі, ще там двірничка тримала свої мітли, лопати, ломи й іще щось для прибирання снігу, що вже давно практично не використовувалося. Припустімо, влітку Зіна двір ще якось мела, але так, щоби взимку шкрябати лід до самісінького асфальту, як колись давно, коли навіть будильник можна було не заводити: о шостій неодмінно залунає скрегіт заліза об камінь, і по вихідних, смішно сказати, це навіть дратувало – от би тепер так... Микола Павлович зайшов у закуток біля останнього під’їзду й там між гаражами – своїм і Толіка з двадцятої квартири, в ніші, куди різні паскудники скидають усе, що не лізе в бак: полиці якісь, старий, ще радянський телевізор, відра з-під фарби, діжку із засохлою пальмою, – вирив яму. Повернувся по Сірого, не без остороги взяв на руки, але все ж таки взяв і відніс, засипав землею разом зі сміттям. Ось так, хотів завести товариша та не встиг. По дорозі до себе за звичкою відкрив поштову скриньку, де крізь дірочки просвічував папірець, либонь реклама. Ще вагався – виймати, не виймати, бо руки брудні й узагалі навіщо? Квитанції вже всі прийшли: й за квартиру, й за телефон, й, головне, боронь Боже пропустити, за Інтернет разом із кабельним телебаченням. Листів йому давно ніхто не пише, з Юлькою спілкується комп’ютером, а от бач, рефлекс! У скриньці лежала газета. Не рекламна, а справжня. Мабуть, чужа, кинули помилково, поштарка зовсім совість утратила. Паперових газет Микола Павлович не читав уже кілька років – навіщо, якщо в Інтернеті все швидше й, головне, безкоштовно? Тут він ні з того, ні з сього вирішив собі влаштувати справжній сніданок, як колись, із газетою. Заварив каву, намастив баґет шоколадним маслом (якщо вже купив, нічого не вдієш, доведеться з’їсти, relax and enjoy[1]), сів не на кухні, а в крісло у вітальні, сьорбнув із кухля з Бруклінським мостом, розгорнув газету… Ні, це не може бути випадковістю, такого не буває! На першій сторінці в правому кутку внизу впадала в очі замітка: «Останній політ». Паскудна така собі заміточка, грайлива: чиновниця держадміністрації поїхала в гості до родичів на масив, і там під нею обірвався ліфт. Гумор ситуації, на думку журналіста, полягав у тому, що саме ця чиновниця відповідала за заміну старих ліфтів по всьому місту й до того ж була причетна до передачі їхнього обслуговування одній приватній фірмі, яка цим обслуговуванням, звісно, займається, як мокре горить. Тітка, треба так розуміти, загинула на місці – ще б пак, чотирнадцять поверхів вільного падіння, жодні захисні пристрої не спрацювали. Микола Павлович взагалі-то не скаржився ані на серце, ані на тиск, але тут його таки прихопило, щоки зробилися гарячі, у вухах шум, занудило, він знайшов в аптечці пожмакану упаковку валідолу, ще від Віроньки залишилося, виколупав пару капсул, сів у крісло. Як таке розуміти? Це сталося не вчора – позавчора: вирішив навідатися до Сашка з дев’ятого будинку, зустрів на сходах того зануду, Сашкового сусіда, заговорили, зрозуміло, про те, що все валиться: двірники не прибирають, труби прориває, ліфт знову зламався, втретє за два тижні, й щораз на кілька днів. Микола Павлович будь-якими підйомниками уникав користуватися, навіть ескалатором у торговому центрі, вважав це за поступку старості, а тут раптом бовкнув: от, мовляв, якби зламалася кабіна з відповідальним працівником усередині, який за ці ліфти відповідає по всьому місту, оце б вони зарухалися. Сказав, знов-таки, не зозла, не маючи на увазі нікого конкретно, а більше для підтримання розмови. І ось тобі маєш. Поступово віддихав. Зрозуміло, що таких збігів не буває. Ніколи в житті він не вірив ані у ворожок, ані в телепатію, ані в гороскопи. Навіть коли Віра захворіла, й Оксана з кафедри запропонувала привести екстрасенса, до якого за півроку записуються, він відмовився. Не просто відмовився – розлютився. Хоча ситуація була саме з тих, коли хапаються за соломинку. Розповіді про людей, які чи то читають думки, чи то лікують пухлини накладанням рук, викликали в Миколи Павловича неконтрольовану й не зовсім зрозумілу злість. Може, існують у світі сили, які досі не пізнані або навіть невпізнавані за визначенням, навіть напевно існують, але ймовірність встановити, в якому випадку «щось тут є», а в якому йому нахабно забивають памороки, не те що мінімальна – нульова. Верифікація неможлива, не винайшли ще той прилад. Як там у нашого Людвіґа: «Wovon man nicht sprechen kann, darüber muss man schweigen»[2]. Але ж нині спостерігається очевидна закономірність, саме з наукової точки зору… Каву вирішив не допивати, не варто зараз серце перевантажувати, бутерброд дожував, немов вату. Поки мив посуд, упіймав себе на думці: а раптом просто починаються старечі відхилення в психіці? Що це – маразм, галюцинації? Та ні, ніякі не галюцинації: он газета лежить, а Сірий закопаний, он іще на черевиках пісок залишився. Доведеться прийняти як данину. Кажете, «слово – матеріальне»? Як може чиєсь необережне бажання заподіяти шкоду іншій людині? Ми ж не у Гоґвордсі, дідько… Стоп, якщо так, треба бути обережним у висловлюваннях. Кожна людина впродовж життя практикує десятки тисяч рутинних заклинань: від тостів про здоров’я та вітальних листівок з нагоди дня народження «…бажаю Вам довгих років життя…» до прокльонів «щоб ти сконав». І що ж, ніхто чомусь від цього не стає здоровішим і не конає. Хоча звідки знати? Може, хтось і наділений невідомою силою впливу? Е, ні, так ми одразу потрапляємо в той самий простір чаклунів і відьом. Гаразд, зайдімо з іншого боку. Спробуймо квантифікувати. Цілком наукове завдання, нам до снаги.
Микола Павлович перейшов до кабінету й увімкнув свій розкішний «Мак», Юлька подарувала на шістдесят років. Він спершу чинив спротив, запевняв, що звик до ручки й паперу, досить із нього пера «Паркер», але дочка, як завжди, діяла по-своєму. І мала рацію: він, як з’ясувалося, створений для текстового редактора, електронних таблиць, презентацій і Мережі. Тепер день починався з перегляду сайта «Guardian». Можна було б і «Times», але це чомусь здавалося багатозначним, дещо умисним. Цього разу він зайшов у пошуковик, набрав «нещасні випадки Київ». Випало, як і слід було чекати, кілька тисяч сторінок новин. Слюсар-ремонтник обварився окропом – прорвало магістраль гарячої води… П’яний заснув на рейках, його переїхав потяг… На Центральному стадіоні будівельники демонтували сходи, старий бетон розкришився, одну людину завалило – ну, це вже старе, ось він, стадіон… На заводі розпечена заготовка розкололася, коли її виймали з печі, загинув майстер цеху… ні, це не в нас, це в іншому місті, навряд чи бодай на одному підприємстві в Києві залишилася діюча ливарка…. Пілот-аматор на приватному літаку намагався зробити бочку, впав у штопор, кісток не зібрали…. авжеж, росла людина, росла, зробила кар’єру, підняла бізнес, накопичила грошей, чи накрала, купила іграшку… ось і погралася… Робітник дорожньої служби випадково збив товариша асфальтоукладчиком, тобто буквально укатав у асфальт, ох же ж і жарти подекуди в долі! Та ні, це все не те. Стривай, стривай! В Києві на жінку впав білборд… чому в нас весь час кажуть «біґборд», адже він billboard! Ну так, це якраз воно: місяць тому вся їхня Академія стояла на вухах: паскудна тітка, проректор з господарської частини, чекала на знайомого на тротуарі, він припаркувався, щойно подарував їй квіти й збирався везти кудись, чи в ресторан, чи на хату, аж раптом вітер збиває рекламний щит… Тітка відбулася переляком: травма голови, тільки волосся довелося обстригти, а кавалер досі в лікарні. Тут Микола Павлович згадав, як у вересні ходив саме до неї на прийом, просив купити для кабінету іноземних мов проектор. Він про цю штуку давно мріяв: студентам показувати слайди з комп’ютера замість малювати кривульки крейдою на дошці. Якщо пускати в правильному темпі, та ще й під музичний супровід, можна вкласти в голову двісті слів за одне заняття, з гарантією. У них же ж головна проблема: ніхто нових слів не вчить. В аудиторії якщо не змусиш запам’ятати, вдома дідька лисого щось згадають. Воно в принципі не проблема, кому треба – вивчать мову й так, без нього, але Микола Павлович страждав на надмірний і нині вже непристойний ентузіазм. Ні, це не старість, хоча ледь відчутні вікові зміни характеру почав у собі віднедавна помічати. Дратівливості додалося, запальності, навіть гнівливості. Але Юлька з усією своєю наживною американською прямотою сказала: «Тату, ти – радянська людина. У нас теж, трапляється, по шістнадцять годин працюють, але заради кар’єри, заради виживання, заради конкуренції або, навпаки, team spirit, тобто вони розуміють, навіщо, а ти досі ментально перебуваєш у часі підкорення Цілини». А що, дочка має рацію. Він і є радянська людина, одне слово: совок. За ідею, за перемогу в соціалістичному змаганні. «Понеділок починається в суботу». Можливо, це був єдиний доступний спосіб почуватися повноцінним? Не гірший, до речі, спосіб… А потім уже переросло у звичку, у спосіб життя. От він і пішов до проректорки. Цікава вийшла аудиєнція. Кабінет на другому поверсі величезний, купа меблів дорогущих, несмак із стін стікає: шкіра, позолота, паркет, на стіні парадне фото Шрека, а поруч портрет олією господині – у вечірній сукні з декольте. І сама господиня: ледве за сорок, манери, немов у буфетниці, талії катма, від себе у захваті. Миколу Павловича вона надміру не мучила, хай там як, показний, елегантний чоловік, хоч і старшої вікової групи. Запропонувала сісти, вдавала із себе світську даму, але по трьох мобільних телефонах, які дзвонили без упину, розмовляла виключно матюками. Після чого знов зверталася до нього з усмішкою. Господарник, так би мовити, нового покоління, а простіше – звичайнісінька шахрайка. Хто половину головного корпуса здав під магазин, ресторан, перукарню, хто базу відпочинку інститутську пустив наліво? У проекторі, звісно, відмовила. Щоправда, потім порадила звернутися від її імені до помічника ректора й попросити позичити, мовляв, у ректора все є. Словом, була милостива. І без упину, кокетуючи, поправляла білі кучерики зачіски – комедія! Микола Павлович терпляче дограв свою роль, подякував, розшаркався, а в коридорі вилаявся: от би цій мадамі кучері обчухрати. І в коровник! Коли стався той трагікомічний випадок, жіноцтво кафедри хихотіло в рукави, не могли стриматися. Показували, як буфетниця розпушує волосся й з’ясовує, що волосся немає, бо після травми обстригли – не любили буфетницю. Тоді Микола Павлович, звісно, нічого не запідозрив. Тепер зауважив: номер три, послідовність. Почав гортати далі. У зоопарку загинув слон… Це зовсім не туди. Пенсіонер був напідпитку, заснув із сигаретою, диван спалахнув, задихнувся. Не згадується, хто цей пенсіонер, де жив, однозначний висновок про зв’язок із попередніми випадками зробити не можна. Микола Павлович, попри екстраординарність завдання, відчув щось на кшталт азарту ніби від наукового дослідження, коли особисті міркування відступають на другий план перед пошуками істини. «Газель» збила на тротуарі поруч із міні-маркетом продавчиню, яка вийшла покурити. Ось воно, це ж його магазин найближчий – після того, як позакривали всі гастрономи й молочні в кварталі, бо зрозуміло, що тут більше потрібна ювелірка та брендовий одяг: ще б пак, поруч Міністерство внутрішніх справ! Міні-маркет на Липках… Тепер він туди ходить щодня. Ім’я постраждалої, звісно, не називається, але він згадав, що пару тижнів тому серйозно полаявся з продавчинею з хлібного відділу, та навідріз відмовилася виставляти свіжу випічку, поки вчорашні батони не розкуплять. Схоже, що відмовилася з самої лише капосності, яка їй різниця? Він психонув… Після таких випадків завжди собі дорікав: дратівливість – плебейська риса. Але щоразу реагував на чужу грубість, навіть просто недостатню чемність – так, ніби не прожив усе життя в Радянському Союзі. Тож делікатно, в’їдливо попросив покликати менеджера. «Менеджером» виявилася цілком притомна пані, підкреслено ввічлива, вона взяла його бік. Можливо, так від самого початку було в них поставлено, а, може, він зі своєю українською збив з пантелику: хто зна, де він працює або хто в нього діти? Печерськ – район стрьомний. Продавчиня змушена була дати свіжий баґет, просто з печі (там у них своя піч), але вслід просичала: «Когда ты уже, сука бэндэровская, под машину попадешь?». Тут слід було б використати фірмовий сарказм, щось на кшталт «Тільки після вас, мадам» – і зняти елегантно капелюха… Але адреналін завадив, витримки забракло, він тільки вилаявся так само тихо: «Сама під машину кидайся». Мабуть, через згадку про «бендерівця», хоча яка ж тут несподіванка? Що поробиш, Київ… Словом, так: номер чотири. Іще маєш сумніви? Ось цікавий матеріал: киянка замалим заживо не згоріла в своїй «Хонді». Встромила зарядку мобільного телефону в гніздо запальнички, через що закоротило внутрішню електрику, під капотом зайнялося, двері заблокувало, і все на швидкості, тітку ледве врятували. У замітці детально розбирали випадок: роз’єднувач розрахований на більші струми, а тут малопотужний прилад, але ж чому запобіжник не спрацював? Адже «Хонда» нова, дорога, а господиня – співробітник органів. У підтексті: відома річ, або хабарі бере, або дах тримає. Тут згадалося, як він нещодавно ходив у міліцію міняти закордонний паспорт, бо сторінки закінчилися, й там його відправили по ще одну довідку, про яку на дошці оголошень не згадувалося, він підняв інтелігентний скандал, пішов до начальниці, звісно, марно. Начальниця на нього взагалі не подивилася. Така собі моделька з бюстом, тепер таких просувають. А потім вони зіткнулися на виході, вона сідала у щось блискуче, джипоподібне, а він мучив запалювання в своїй «копійці»[3], й пані, помітивши його, пхикнули, вона навіть не приховувала своєї зневаги, а він спересердя вимовив: «Щоб ти згоріла». Виходить, подіяло. Це вже п’ять. А що, статистично достовірна вибірка, річ серйозна, тут нема чим заперечити. Напевно було ще щось, чого він не згадає й про що на сайтах не написали. Висновок: маємо справу з надприродною, що ніяк не піддається інтерпретації, здатністю літнього одинака, яка мимоволі й неконтрольовано, шляхом емфатичних висловлювань приносить іншим людям фатальні неприємності. Науковий висновок, хай йому грець. Цікаво, а чи є бодай одна людина, якій він побажав добра, й побажання збулося? Не схоже. Коли Віра хворіла, він, докінчений атеїст, молився вночі біля її ліжка в лікарні всі останні дні. І в церкву бігав таємно від усіх, свічку ставив невправно, теж просив: хай вже якщо не можна, щоби видужала, то хоча би не мучилася. Не подіяло. І тоді він остаточно… не сказати, що образився – на Бога не ображаються, якщо він є, а особливо якщо його немає, – але остаточно закрив для себе питання. Як з’ясовується – не остаточно. До цього слід звикнути, звикнути й змиритися. Таке за п’ять хвилин не укласти в голові, не узгодити з собою попереднім. Хай як важко, доведеться чекати, поки воно всередині не вляжеться, а до того спробуємо жити любенько. Тим більше, невдовзі діти прийдуть. Відколи його з пошаною виперли на пенсію, залишили жалюгідну погодинку – три пари на тиждень, Микола Павлович більше не відмовлявся від приватних учнів, доти уникав, а якщо й погоджувався, то гроші брати якось соромився. Ну як же ж: гордість інституту, ветеран, можна сказати: сорок років на одному місці. До того ж не в останню чергу мала значення його легенда, в основі якої було певне зерно, бо в паспорті чорним по білому записано: «місце народження – Лондон». ... |