Мертві квіти (уривок) Друк
Написав Олексій Волков   
Вівторок, 06 серпня 2013, 17:39

Олексій ВОЛКОВ

«Мертві квіти»

(уривок)

К.: Нора-Друк, 2013. – 320 с. ISBN 978–617–688–014–1 © НОРА-ДРУК, 2013
(скачати doc)

I

Операцiї бувають рiзні.

Геть-чисто «нiякi» – так, на годинку, коли працюють лише руки, а в цей час можеш розповiдати анекдоти, вiд яких погигикують асистент, анестезiолог i медсестри – усi, хто перебуває поруч. I все настiльки доведено до автоматизму, що пацiєнт, якби не був пiд наркозом, мiг би пройнятися спокоєм i впевненiстю. Якщо у цей час хтось iз вiддiлення зазирає в операційну i повiдомляє, що вам принесли листа, який надiйшов поштою на лiкарню, одразу вся увага переноситься туди. «Вiд коханки, не iнакше!» (чого ж тодi не додому?!) «Могорич виставляй негайно!» (iнакше загубиться, помнеться, виявиться не тим i т. д.) «Вiддай на перевiрку!» (а якщо там «бiлий порошок» вiд Бен Ладена?) Словом, уся увага в таких випадках лише на лист, адже руки працюють самi.


Бувають iнакшi. Тi, якi примушують мобiлiзувати усi знання i вмiння. Тодi вже не до побрехеньок. Тиша аж напружує, лише брязкають iнструменти i проскакують скупi та короткi реплiки колег про ситуацiю на операцiйному столi. Тодi стає по-справжньому цiкаво. Тодi вiдчуваєш, що дiйсно чогось вартий i вiд тебе багато залежить. I повiдомлення про лист у таких випадках викликає у вiдповiдь лише лаконiчне: «Дякую, покладiть на мiй стiл», хоч мається на увазi зовсiм iнше: «Чого лiзете у такий момент?»

А бувають ще iнакшi. Це коли навколо усе лiтає й валиться, а ситуацiя настiльки складна й нестандартна, що ти цього не бачиш i не чуєш, тому що з головою там, у прямому розумiннi «у комусь». Коли нi руки, нi розум не встигають, i у свiдомiсть повним ходом лiзуть думки, що може статися непоправне: смерть пацiєнта «на столі«, а вам доведеться спiлкуватися з його родичами, а потiм довго i нудно доводити чиновникам вiд медицини, що вже нiчого не можна було вдiяти. Тут уже просто не можеш сприйняти iнформацiю про якийсь лист, i вона у кращому разi вiдкладається десь глибоко на рiвнi пiдсвiдомого.

Досьогоднi Стас подiляв усi хiрургiчнi операцiї саме так, хоч, звiсно, в офiцiйнiй медицинi подiбного подiлу не iснувало. I лише тепер щойно вiдкрив для себе ще один – четвертий тип. Це був по сутi той самий третiй, але за умови, коли ще й тебе самого так дiстало життя, що немає жодних моральних сил, i перебуваєш у станi, який не дозволяє братися до операцiї навiть першого типу.

Був момент, коли навiть подумалося, що було б непогано i самому зараз загнутися тут, просто за столом. Зникли б нараз усi проблеми, що лежать важким каменем. Та й тим медчинушам, що «гризуть» папери, не було б iз кого потiм жили тягти. Ото би «факнув» їм, не те що по лiкоть, по саме плече! Мовляв, тепер шукайте, хлопцi, «винного», аж засрiться. Ось вiн я, трудiться на здоров'я. Але це... так, можна дозволити собi лише тодi, коли той, хто лежить зараз на столi, на ньому й залишиться. А доти навiть не варто допускати подiбних думок.

Пацiєнт не помер.

Якимось дивом.

Операцiя четвертого типу закiнчилася...

Каталка торохкотiла коридором, вiдвозячи щойно прооперованого пацiєнта до вiддiлення реанiмацiї, коли Стас увiйшов до ординаторської, зачиняючи за собою дверi. У головi – повний безлад.

Обiйшлося.

Поки обiйшлося. Хтозна, як ще повернеться...

Нi, все-таки «з грубшого» обiйшлося. Хворого, який майже не мав жодного шансу, живим вивезли з операцiйної. Це вже немало.

О-о-о...

Вiн упав у своє крiсло i закурив. Зараз. Прийти до тями. Потiм випити кави – однаково спати вже не свiтить. Потiм спокiйно сiсти, впорядкувати думки i написати протокол операцiї. Так, щоб нiяка сволота не доколупалася навiть до коми, адже хто знає, як усе ще повернеться.

Нiчого-нiчого. Нiч попереду. А як зморить зовсiм, диван у кутку. Чого йти додому? Що вiн там забув? А зараз двадцять хвилин, увiйти в колiю.

Лист лежав на столi поверх кинутих ще вдень паперiв. Лише тепер пригадався момент, коли хтось зазирнув до операцiйної, повiдомивши про нього. Треба ж... Вiн витяг iз шухляди старий, майже антикварний скальпель i розтяв конверт з дещо розмацьканим штемпелем, розбирати дрiбнi букви на якому не хотiлося при тьмяному свiтлi. Подумалось, що це найiмовiрнiше якийсь рахунок.

У лiвому верхньому кутку листа красувався ще один штамп – бiльший, рiзнокольоровий, з блискучими елементами – нотарiальний, а вiд перших прочитаних рядкiв очi почали розплющуватися, а думки вiдволiкатися вiд щойно пережитого.

...Вам необхiдно звернутися до приватного нотарiуса Шевчика П. Д. для вирiшення справ, пов'язаних зi спадком...

Думки почали оживати. Вiн не мав родичiв у мiстi Галич Iвано-Франкiвської областi, звiдки надiйшов лист. Який ще спадок? А може, це взагалi не йому? Помилка? Швидше за все. Та слово «спадок» приворожує мимоволi... Рука сама потяглася до телефона у кишенi халата.

«Зараз виявиться «булькою», – подумав Стас. А у головi хоч-не-хоч проносилися невiдомо коли i вiд кого почутi приклади надходженьзi Штатiв величезних спадкiв до людей, що навiть не пiдозрювали про iснування якихось там родичiв...

«Ну, так уже зразу i зi Штатiв»...

Вiдклавши телефон, вiн прогулявся до реанiмацiї, де щойно вклали пацiєнта, заварив-таки кави, i лише пiсля цього набрав комбiнацiю цифр. Номер приватного нотарiуса Шевчика Петра Даниловича належав мобiльному оператору, тож, iмовiрно можна додзвонитися навiть такої години.

– Я – Ковач Станiслав Iванович. Вiд вас менi надiйшов лист, – привiтавшись, промовив Стас.

Серце зрадницьки тьохкало.

– Дуже приємно, – вiдповiли на тому кiнцi. – Тодi давайте домовимося про зустрiч. Гадаю, вам необхiдно приїхати сюди, до нас.

– Почекайте, а може це якась помилка? Я наче не пам'ятаю родичiв у вашому мiстi...

– У нашiй службi помилок не буває, – безапеляцiйно вiдповiв нотарiус.

– У нашiй також... – муркнув сам до себе Стас. – Лише халатнiсть i злочиннi дiї...

– Хе... ну так... Я розумiю, ви з почуттям гумору! – дотеп явно сподобався нотарiусу. – Ну, на щастя, вiн вас пам'ятав. Зараз... Мироненко Тарас Андрiйович. Помер три тижнi тому. У заповiтi вказав вас.

– А... хм...– бiльше нiчого Стас не спромiгся сказати, перетрушуючи в екстреному порядку аннали власної пам'ятi.

– Ну ви ж – Ковач Станiслав Iванович, – вiв далi нотарiус, – лiкар, а ваш батько – Ковач Iван Данилович, педагог за освiтою, iсторик за фахом, за життя працював учителем у вiнницькiй школi, помер у дев'яносто дев'ятому роцi. Усе правильно?

– Так... начебто...

– А Мироненко Тарас Андрiйович був двоюрiдним братом вашого покiйного батька.

Тiльки тепер нарештi спрацювала пам'ять. Ще та, дитяча, адже пiзнiше того дядька Тараса бачити й не доводилося. Лише батько кiлька разiв отримував вiд нього листи. Усе. Дядько Тарас...

– I... про що ж iдеться? – запитав Стас, ще не вiрячи, що от зараз йому має щось впасти просто з неба.

– Iдеться про будинок, – вiдповiв спокiйно спiврозмовник. – Тож давайте домовимося про час нашої зустрiчi.

Життя дiйсно вкотре виявилося зеброю. Усе так. Чорнi смуги завжди межують iз бiлими. Головне – лише тримати правильний курс, аби не iти здовж.

II

Старе мiстечко захiдняцького типу розкинулося у мiжгiр'ї, залазячи кривими вуличками догори – де вище, де нижче. Центр, що зумiв зберегти рештки iсторiї, не дивлячись на жахливий пластиковий «євродекор», базарна площа з численними павiльйончиками пiдприємцiв, вибитий нерiвний асфальт, брукiвка нова й стара, по якiй, схоже, їздили ще австрiйськi герцоги i яку з огляду на те, скiльки вона пролежала вже, а отже, i пролежить iще, боялися чiпати...

Нотарiальна контора розташовувалася у будинку поруч з мiською радою, її вiкна виходили на невеличкий сквер з фонтаном, що не працював, судячи з вигляду, як мiнiмум вiд брежнєвських часiв.

Шевчик був невисоким моторним чоловiчком. Вимушено посмiхаючись, нотарiус провiв його до окремого кабiнету i без зайвих коментарiв розкрив теку.

– Ось заповiт, про який iдеться. Прошу ознайомитися. Ось... доволi неординарно, як для наших умов... Але будинок практично у центрi, старий, та цiлком нiчогенький. Купця потiм знайдете без проблем... Ну, ви читайте.

Стас залишився на самотi.

Це була ксерокопiя заповiту. Будинок дiйсно падав йому просто з неба. Думки роїлися. Хоч який, навiть аварiйний, це мiнiмум п'ятнадцять-двадцять «штук» зелених. О, Господи... Ну невже... Та, чим далi вiн ознайомлювався з документом, подив усе бiльше вiдтискав убiк вiдчуття отої радiсної недовiри.

Я, Мироненко Тарас Андрiйович, у разi моєї смертi, заповiдаю мiй будинок iз присадибною дiлянкою, що на вулицi Коновальця, 18, як i все, що є у ньому, Ковачу Станiславу Iвановичу, який доводиться менi двоюрiдним племiнником по батьковiй лiнiї.

За моїм бажанням, усе згадане рухоме i нерухоме майно переходить у власнiсть Ковача Станiслава Iвановича лише у тому разi, якщо вiн упродовж одного року пiсля моєї смертi юридично i фактично проживатиме у вказаному будинку, не здiйснюючи капiтального ремонту i не змiнюючи iнтер'єру кiмнат.

У разi, якщо цих умов не буде дотримано, усе згадане майно має перейти у власнiсть Мурашевич Неонiли Йосипiвни, яка проживає...

Подив наростав, коли Стас читав рядки про те, що згадана жiнка є виконавцем заповiту i має право оглядати будинок, аби пересвiдчитися у дотриманнi спадкоємцем поставлених умов. I у випадку, якщо чинитиме опiр цьому, вiн автоматично позбувається права спадкування. Загалом заповiт був доволi складним документом iз багатьма умовами та пiдпунктами, зрозумiти якi не так i просто.

Шевчик увiйшов тiєї хвилини, коли Стас встиг прочитати його вдруге, i рука сама потяглася до волосся. Чухати голову тут було вiд чого. Тому, випивши нашвидко чашку кави у барi за рогом, Стас попрямував на вулицю Коновальця.

Будинок виявився доволi похмурою сiрою спорудою, як пояснював нотарiус, ще «польської« побудови. Прямi, дещо неотесанi форми з простими карнизами i високими вiкнами виростали над кованою старою огорожею, якiй, щоправда, було ще iржавiти й iржавiти. Кам'яна частина огорожi, змурована з бутового каменю, мала разом iз залiзом пережити ще не одного спадкоємця. Примiтивна, проста гладка й сiра штукатурка трималася мiцно, не збираючись нiде лущитися чи вiдлiтати. Дах узагалi виглядав як новий. Вочевидь, «рiдний» зовсiм зогнив, i господар знайшов можливiсть перекрити будинок. Оцинкована бляха виблискувала навiть у такий похмурий день.

Торкнувши хвiртку, Стас переконався, що вона на замку. Тому, озирнувшись ще раз на прямокутнi колони, якi пiдпирали ґанок, рушив до машини. У головi все плуталося i заважало зосередитися. Тому й неодразу «дев'яносто дев'ята» рушила з мiсця.

III

Олег виглядав незворушно. Вмостившись за столом, де два днi тому сидiв Стас, вiн читав заповiт, роблячи час вiд часу мiмiчнi жести, зрозумiлi лише нотарiусу, адже на обличчi останнього одразу ж з'являлися вiдповiднi. Стас вiдкинувся на диванi i перiодично починав барабанити пальцями по м'яких поруччях – благо, це нiкому не заважало.

Двадцять хвилин тому, вiдрекомендувавшись i показавши пану Шевчику своє адвокатське посвiдчення, Олег заглибився у документ. Цiкаво, що скаже вiн тепер? Два мiсяцi тому i щодо зовсiм iншого приводу Олег заявив недвозначно: «Старий, нам нiяк не виграти цього процесу. Повiр менi. Бери «тачку», поки татусь не передумав, i вали пiд три чорти з цiєї сiмейки. Як на мене, краще все життя спати на задньому сидiннi «дев'яносто дев'ятої«, анiж бачити їхнi пики».

З одного боку, приятель мав рацiю. А з iншого... Не хотiлося привселюдно визнавати себе цiлковитим бовдуром. Тим паче, внутрiшнiй голос, який – нiде не подiнешся – ще зi студентських рокiв криком кричав проти, зараз наче зловтiшався, нагадуючи: «А я ж казав тобi... Тепер лишишся голий-босий у свої тридцять шiсть!»

Вони присiли у барi за рогом, де Стас два днi тому пив каву, щоправда, цього разу серйознiше – з вiдбивними та горiлкою. Власне, забавлявся Олег. Стас замовив собi лише сто коньяку, якого годинки за три не мав би вловити жоден даїшний апарат.

– То що робити? – почав вiн. – Що, дiйсно мирним шляхом? – цi прикрi проблеми не давали спокою навiть попри перспективи стати багатим спадкоємцем.

– А... ти все про своє... – здивувався Олег. – Ну ми ж дорогою усе вирiшили. Повiр, не виграємо нiчого. Там старий серйознi механiзми задiяв. Ну, отримаєш пiсля дворiчної «вiйни» по судах кiмнату у їхньому «едемi», так на розмiн вони однаково не погодяться i тягтиметься це вiчно. Стасику, у тридцять шiсть ще можна почати спочатку. Повiр менi. Забирай чотири колеса практично нових, поки вони не передумали, i пошли їх усiх назавжди. Дiтей не маєш – нiкому зле не зробиш. Розлучатися потрiбно культурно. – Вiн налив тепер уже сам.

– Гаразд, – махнув рукою Стас. – Просто... Не йде воно з голови. Прикро. Давай по справi. Щось вийде з цього?

– А чому ж не вийде? – не зрозумiв Олег. – Тобi, вважай, багатство з неба впало. Якраз у важкий момент життя. Я думаю, такий будинок... ну, що не кажи – центр мiстечка доволi чистенького, будiвля добротна... Газ, вода, каналiзацiя... Нехай там усерединi навiть голi стiни, однаково «кускiв» сорок зелених. Не менше. Це ж на дорозi не валяється!

– Сорок??. – наче не вiрячи, повторив Стас.

– А ти думав скiльки? Потiм квартиру собi купиш, де захочеш.

– Я про iнше питаю, – перебив Стас. – Що це за такий заповiт чудернацький? Що воно означає? Я вже з досвiду знаю, що як у документi багато рiзних умов, то потiм нiчого не доб'єшся. Будуть iз тебе жили тягти i нiчого не отримаєш.

– Та чому ж?! – вигукнув Олег. – Ти що менi не вiриш? Ну... – вiн тiльки розвiв руками, – пошукай iншого адвоката. – Там, де справа безнадiйна, я тобi зразу сказав. А тут... Стасику, ми ж зараз у всьому до Заходу тягнемося. Ти б бачив, якi тепер заповiти бувають! Нiчого тут аж такого немає. Ну, поїхали шарабани у твого дядька на старостi. То й що? До речi, за чинним законодавством, ти однаково не матимеш права розпоряджатися майном до пiвроку, хай що написав про це покiйний дядечко. Пiвроку не зможеш продати, хоч як би хотiв. Тож усього й дивного лише те, що цей термiн покiйний вирiшив просто подвоїти.

– А на фiга воно йому? – не вгавав Стас. – От скажи, на фiга?

– Подумаєм... – скорчив багатозначну міну Олег. – Варiантiв загалом немало, у тому числi й доволi неприємних.

– Наприклад?

– Наприклад, справдi «погнав» на старiсть i вирiшив розважитися пiсля власної кончини, щоб вам, нащадкам, життя медом не здавалося. А для того в iншого якогось нотарiуса склав iнший заповiт, за яким будинок має вiдiйти комусь iншому. Навiть тiй же Мурашевич, чи як її там. От тодi у вас i почнеться веселе життя...

– Нормально... – похитав головою Стас.

– Старiсть – вона гiрше дитинства, – вiв своєї Олег. – Люди таке чудять! От уяви собi, батько твiй за життя з ним щось не подiлив. А потiм помер. I дядечко твiй покiйний так i не отримав сатисфакцiї. Та й самому час уже лижi «туди» мастити. Дай хоч нащадкам його на прощання гризоти пiдкину...

– Ти так нiби вiдмовляєш мене. А фактично проживати – це як?

– Нiчого не вiдмовляю. Малюю ймовiрнi перспективи. А «фактично» – означає заходиш i живеш. Заборонити не мають права, адже на тебе заповiт. Пропишешся поки що в iншому мiсцi. А мине пiвроку, вже матимеш право прописки у будинку. До речi, якби хто потiм знайшовся, для суду це матиме значення. Жив, був прописаний, доглядав... А ще пiвроку – i продаєш. Покупцiв можеш уже пiдшукувати. Гадаєш, отак воно просто – взяв i продав? Головне – усе нотарiально засвiдчено. Усе з юридичного погляду недвозначно. Тим паче, у старого справдi немає ближчих родичiв. Це взагалi неймовiрна удача. Трапляється ж таке... Чому не зi мною...

– Гаразд, – перервав його роздуми Стас. – А скажи менi – ось я, припустимо, чергую цiлу нiч. Тим часом хтось зацiкавлений вдирається до будинку, пересуває меблi. Зранку прихожу, а мадам Мурашевич зi свiдками тут як тут: «Дозвольте подивитися, що у хатi робиться». I що?

– Ну, ти вже... – розвiв руками Олег. – Це вже злам! Злочин! Якщо так розмірковувати, то i сорок тисяч, якi у тебе в кишенi готiвкою лежатимуть, також можуть поцупити! Та й при порядках наших грошi, що у банку на твоєму рахунку лежать, не знати чи ти їх завтра так просто забереш. Ну, ти скажеш... Побачивши таке, одразу телефонуєш до вiддiлку мiлiцiї, складається протокол, а це вже документ, доказ для будь-якого суду. Та ти цiлковиту дурню городиш! Пса заведи, нiхто до тебе не влiзе. Сигналiзацiю постав...

– Що ж менi робити? – ця перспектива чомусь нiяк не хотiла вкладатися у головi. – Їхати сюди i жити цiлий рiк? А за якi шишi?

– А тут що, лiкарнi немає? – не зрозумiв Олег. – Яка тобi рiзниця, де рiзати?

– Свиней перед Рiздвом рiжуть, – буркнув Стас. – Людей – оперують.

– Ну добре, добре, – махнув рукою приятель, шукаючи очима бармена.

– А якщо у нього, ну, тобто дядька Тараса, все-таки знайдеться хтось iз ближчих родичiв? Ще й не дай Бог iз другим заповiтом. Ти ж казав... Чомусь же вiн призначив оцей рiк! Чому не одразу переписав будинок на мене?

На це Олег лише стомлено звiв очi:

– Ну то вiдмовся! Iди до цього Шевчика i вiдмовся. Вiдмовишся? Ото ж бо. А в разi виникнення якоїсь непевної ситуацiї є я. Упораємось. Ти врахуй ще одне. Дату складання заповiту бачиш? А дата смертi? О! Шариш? Людина вiдчула наближення кiстлявої i бiгом склала заповiт. I зразу бабах – до праотцiв. Саме така ситуацiя вимальовується. Завтра-позавтра йому ще гiрше стало i було вже не до того, щоб передумувати. Гадаю, якщо другий документ є, то датований вiн значно ранiше, а це дає перевагу тобi. Потiм видiлиш менi куточок у своїй похмурiй спорудi, як жiнка з дому вижене.

I Олег, розплившись у посмiшцi, поляскав приятеля по плечах. Йому було вже досить.