Антон КУШНІР «URBAN STRIKE», уривок Друк
Написав Антон Кушнір   

16
Лезо проходить у кiлькох мiлiметрах бiля скронi, i я мимоволi вiдхиляю голову. Помiтивши це, вона спецiально торкається моєї щоки, холодний метал мало не обпiкає шкiру, ще теплу пiсля душу.
- Е-е-е!
- Що ти таке лякане? - пальцi в неї вправнi, але долонi холоднi.
- Та ти ж холодюща як смерть!
У вiдповiдь Ульрiка ще тiснiше зав'язує менi не шиї простирадло, ну я ж казав - злюка злюкою! Демонстративно вiдвертаюсь до завiшаного фотками вiкна.
- А ну не крутись!
- Ги-ги-ги! - Анiка пiдсмiюється зi свого кутка, звiдки вона споглядає нашу боротьбу. Противним низьким голосом, вона так смiється, коли хоче подратувати.

Та будь ласка - знов обертаюсь до дзеркала, зрештою, на ньому теж висять фото, щойно принесенi.
Фотографiї були великi, А4 формату, всi до однієї чорно-бiлi, але найголовнiше - вони були всюди. У кiмнатi - розкиданi по лiжку, на комп'ютерному столi, приклеєнi скотчем до вiкон та дзеркала, над монiтором, у шухлядах, на кухнi - прикрiпленi магнiтами до холодильника, пришпиленi кнопками до пеналу, в коридорi - на вхiдних дверях, на вiшалцi, пiд телефоном, по всiй квартирi - просто наклеєнi на шпалери, Ульрiка постiйно заносила улюбленi знiмки iз собою до ванни, де незмiнно заливала їх водою. Аби легше було прибирати волосся, ми згорнули килим i винесли його в коридор, тепер фотки валялись також i на паркетi. Дивлячись у дзеркало, складалося враження, що мене стрижуть просто посеред вiдкритої фотовиставки.
Я сиджу, замотаний у простирадло, посеред кiмнати, поряд мене грiзна Ульрiка, а по периметру бiгає Анiка й усюди, де може, тулить фотки з нової серiї.
Це тривало вже другий тиждень. Щойно зайшовши до помешкання, Анiка першим дiлом поклала на стiл свiй кубiк рубiка, а другим - дiстала з валiзи величезний фотоапарат. За три днi, якi вона в нас прожила, Анiка встигла вiдклацати кiлька гiгабайт, ми її весь час пiдколювали з цього приводу. Я одразу зрозумiв, що конкурент з мене нiякий, i сховав свою мильницю разом iз "фiльмами". Тепер було кому постiйно фотографувати Улю.
- Анi, глянь, рiвно?
- Ага, - вона саме лiпить скотчем на дверцята шафи чергову фотку, обертатись навiть не подумала.
У нас якось сама собою склалася звичка ходити по мiсту утрьох, i поки на вулицi було свiтло, Анiка не вгавала - вона видиралась на паркани, звiшувалась з поруччя, затягувала нас мало не в кожен пiд'їзд - у неї, як i в сестри, було унiкальне вмiння переконувати - простiше кажучи, йти кудись iз нею було б просто нестерпно, якби не її фантастична безпосереднiсть, яка просто зачаровувала. Аныка виглядала як трохи зiпсована, але загалом симпатична дитина iз черговою дорогою iграшкою. Свiй кубiк рубiка вона також брала з собою i, бiжучи за черговим кадром, зазвичай давала потримати менi або Ульрiцi.
А тодi одного дня - вже коли переїхала до сестри - прийшла i кинула на стiл цiлу пачку великих чорно-бiлих вiдбиткiв - мовляв, потiм подивитесь.
От ми й дивились: уже кiлька днiв вони висiли по всiй квартирi - не вiдгородженi рамками, вiдбитки скидались не на фотовиставку, а на вiкна в iнший - не геометричний - простiр, пастки, у який неочiкувано провалювався погляд, намагаючись знайти капцi чи флешку.
Клацання ножиць знову припиняється, Ульрiка виходить з-за моєї спини i дивиться, чи рiвно виходить.
- Не крути головою! - торкається пальцями моїх скронь i злегка обертає голову лiворуч-праворуч. - Заплющ очi!
Слухняно виконую наказ i вiдчуваю, як моїм обличчям рухається струмiнь повiтря, спершу навколо очей, тодi на бровах, а потiм над губами - це вона намагається здмухати короткi волосинки, аби вони не потрапили в очi абощо, її дихання пахне лимонною зубною пастою i персиковим соком, я складаю губи трубочкою i намагаюсь наослiп зробити те саме. Бац!
- А-а-ай! Битись ножицями некрасиво! - тим бiльше бити мене ручкою по головi, очi я розплющив вiд несподiванки. - А-а-ай!
Вона тицьнула помазком для голiння менi прямо в нiс, а тодi заходилась змахувати решту волосинок з обличчя. Метод, без сумнiву, ефективнiший, але набагато менш приємний.
- Ну все, обтрушуйся сам, - розкручує мотузки, якi тримали простирадло на шиї. Життя одразу стає на порядок прекраснiшим.
- Тепер моя черга! А ну сiдай! - тягнусь до ножиць. У вiдповiдь Уля пирснула зi смiху.
- Смiливi експерименти вiдкладем на потiм. Анi, я пiду голову помию, i вся твоя, - та у вiдповiдь бубонить щось незрозумiле. - Можеш поки тут пiдмести.
Кого з нас двох стосувалась остання реплiка, неясно. Хай там як, нiхто з нас до вiника не тягнеться. Анiка нарештi завершує зi своїми фотками i йде розкладати хитре перукарське приладдя, я ж натомiсть роздивляюсь, чим вона нам завiшала кiмнату.
На фото ми з Ульрiкою тримаємось за руки. Власне, нас самих не видно, лише долонi крупним планом - завдяки нашим рукавичкам знiмок вийшов гарним, хоча й трохи кумедним. Вона носить плетенi рукавички з обрiзаними пальцями, але якщо накинути чохол, нашитий iз зовнiшнього боку долонi, усi пальцi будуть закритими - вони теплiшi й зручнiшi вiд звичайних, такi рукавички стали дуже популярними ще минулої зими; одна з тих речей, якi Ульрiка невiдомо звiдки одного дня принесла додому. На менi такi самi, але оригiнальнi вiйськовi: це насправдi була спецiально розроблена модель для снайперiв, яку потiм запустили в широке виробництво. Мої - чорнi зi вставками на долонi, її - свiтло-коричневi iз геометричним вiзерунком.
- Анi, йди сюди! - голос Ульрiки звучить приглушено, їй ледь вдається перекричати воду. Допомога вирушає негайно.
Друге фото - з самої акцiї, паперовий лiтачок iз великими чорним лiтерами В-52 на крилах перелiтає через високий бiлий паркан. Це паркан американського посольства, хоч цього й не видно в кадрi. Третє фото: група людей бiля високого бiлого паркану запускає паперовi лiтачки, якi без дозволу вторгаються у повiтряний простiр iншої держави й приземляються на американськiй територiї - у дворi посольства. Частина лiтачкiв в повiтрi, iншi тiльки готуються до запуску, збоку бiля розстебнутого наплечника сидить хлопець у сiро-зелений вiтровцi i дiстає з наплечника пачки складених лiтачкiв. Анiка дуже старалась, але в кадр все одно втрапили кiлька фотографiв. Їх, там крутилось чимало, було навiть двi камери, зрештою, розрахунок був саме на картинку в ЗМI. Ми в Urban Strike так нiколи не робили.
Власне, я пiшов на це подивитись, тому що ця задумка iз лiтачками - це моя iдея. Той хлопець на фото - Артем, одного вечора вiн подзвонив менi i сказав, що вони хочуть органiзувати акцiю протесту, тобто справжню, без партiйної символiки, журналiстiв вони гарантують - ну, це ясно, треба тiльки придумати сценарiй самої акцiї, щось непафосне, але переконливе, у мене, здається, є подiбний досвiд, чи не мiг би я допомогти? Ну i - я ж розумiю - краще, щоб була "картинка", це для журналiстiв. Вони вже думали про транспаранти i свiчки, але якщо в мене є краща iдея... Словом, iдею з лiтачками вiн сприйняв на "ура" - лаконiчно, цiлком в межах закону, до того ж непогана картинка, хоча вiд свiчок вони таки не вiдмовились.
Був час, коли я ходив на всi подiбнi пiкети. Не те щоб вiрив у те, що це дiйсно щось змiнить, нi, мене просто приваблювала стилiстика. Померзнути з транспарантом перед очима охоронцiв i оперативних камер, зiграти роль чергових ображених i пригноблених у театралiзованому перформансi, начепити на рюкзак значок чи стрiчку як символ принципової незгоди iз чимось там; може звучати смiшно, але це затягує
Дiвчата повертаються з ванної, Ульрiка всiдається на стiльцi i пояснює Анiцi, чого вiд неї хоче:
- Тiльки пiдрiвняй кiнцi. Не треба нiчого вистригать, не треба гривок. Просто пiдрiвняй кiнцi. Нi сходинками не треба, нi каре. Просто пiдрiвняй, добре? - Анiка щоразу слухняно киває головою.
Я бачив журналiстiв, якi ходять на прес-конференцiї переважно для того, щоб потусуватись i побачити знайомих. Iз подивом я зауважив, що так само є певна кiлькiсть учасникiв акцiй протесту, якi ходять майже на всi подiбнi заходи, вiд солiдарностi з полiтв'язнями Бiлорусi до протесту проти закриття книгарень. Не те що їм було цiлком байдуже, що саме скандувати i з яким текстом тримати розтяжку, але вiдчувалось, що саме дiйство їх цiкавить чи не бiльше, нiж результат - часто вкрай примарний, до речi.
Зарядити кричалку гарним синхроном на двадцять-тридцять голосiв, взяти в руки мегафон i задвинути щось полум'яно-пафосне, покричать "Боягузи!" щiльно заштореним вiкнам (вимоги технiки безпеки в усiх урядових установах), спробувати донести високу iдею перехожим, яким не подобається гамiр; в цьому був своєрiдний драйв, щось на зразок "безпечного екстрiму" - отримуєш свiй адреналiн i не особливо переживаєш за неушкодженiсть органiзму. Точно знаю, я й сам був таким.
- Анi, ну якого бiса, ну я тобi що казала!!!
З цiєї спiльноти було кiлька шляхiв. Кiлька людей, щоправда, так i залишились малювати розтяжки, вигадувати кричалки i розiгрувать перформанси, але решта розбiгались. Можна було розчаруватись в усiх iдеях та податись в молодiжний вiддiл якоїсь партiї. Протести й пiкети були в модi, вмiння грамотно провести акцiю коштувало добрих грошей. Або можна було забити на цi iграшки i оголосити свою власну невелику вiйну - будь-кому - з махачами, переховуванням, вистежуванням, вiдсидками та iншими атрибутами реальних пацанiв. Або повернутись до того, що приносить справжню радiсть в життi - друзiв, мандрiв, спорту, смачної їжi, музики, сексу. Або зустрiти Тайґера.