Київ – Париж (У пошуках застиглого часу). Уривок Друк
Написав ОБРАЗ Богдан   
Вівторок, 14 квітня 2015, 09:17

Богдан Образ. Київ-Париж. ОбкладинкаMи любимо не те, що бачимо,
а те що уявляємо.

 

Я прокинувся раптово й опинився посеред уламкiв неспокiйного сну. Менi наснилися певнi кадри, чи то пак певнi слайди з прожитого — дитячi спогади, старенькi київськi вулички, прогулянки з пасiями, колишнiми i тепе­рiшньою...

Нас не повиннi вранцi зривати будильники. Най­гiрше, що ми прокидаємось за кiлька миттєвостей до пронизливого електронного вереску будильника. Ми прокидаємося, i нам хочеться виграти бодай пiвгодини, щоб заплющити очi i ще понiжитися, подрiмати, зуст­рiтися у снах з коханими, але ми усвiдомлюємо, що от-от все зупинить перший ранковий звук.

 

Машинально вимикаю будильник, вiн навiть не встигає пiкнути. Дивлюся у вiкно з п'ятого поверху, прислухаюся до передсвiтанкової тишi, яку де-не-де порушують шкрябання двiрникової мiтли та тупцяння нещасних, що вигулюють собак.

Загалом я звик прокидатися рано, тодi день здаєть­ся довшим i я багато встигаю зробити. Менi подобалося спостерiгати вранцi, як пiд моїм вiкном стрибають по деревах бiлки та гнiздяться сороки.  А зараз темрява i ледь-ледь чутно спiв птахiв та сонне каркання вороння.

Телефонний дзвiнок сповiщає про прибуття таксi. Мама похапцем проводжає мене, адже у неї сьогоднi важливе засiдання.

У моєму пiд'їздi пахне хлоркою. У такий спосiб мої сусiди намагаються спекатись кошенят, що засiли у пiдвалi. У Європi, до якої ми так прагнемо, давно вже засто­совується процедура стерилiзацiї безпритульних тварин. Звiсно, це дуже дорого, однак набагато гуманнiше, нiж вiддавати маленьких пухнастикiв «на мило».

Їду у таксi. Поволi розвиднюється. По радiо звучить шансон: «Я уважаю мужской труд». Роздивляюся старенькi будинки з фресками i барельєфами: класичнi гiганти, жiночi обличчя, легендарнi бороданi, винограднi грона та iншi архiтектурнi цiкавинки. Шкода, але коли я овернуся до Києва, то їх напевне вже зруйнують i побудують на цьому мiсцi щось громiздке, спiвзвучне з радянською гiганто­манiєю. Або ж цiлковитою недбалiстю доведуть їх до руйнацiї.

Таксi в'їхало на лiвий берег. У спальних коробках де-не-де вмикають свiтло — готуються до школи, до унiверситету, до нового робочого дня. Вранiшнiй затишок випромiнюють вiкна кухонь та ванних кiмнат. Уявляю ранковi запахи та почуття: теплу постiль, свiжiсть душу, шампунь «Кря-кря», оладки, яєшню, рiзноманiтнi кашi, ранковий чай, шурхо­тiння свiжих газет, запашну каву, випрасуваний одяг, до­свiт­ню метушню, прощання...

Таксi виїхало на Бориспiльське шосе. Шосе майбутнiх зустрiчей та розлук. На вулицi вже розвиднiлося, проте лiхтарi ще свiтять. Рекламнi стенди та бiлборди супроводжують мене усю дорогу. Останнiм часом з'явилася тенден­цiя спонукати громадскiсть до сплати податкiв та iнших платежiв. Задоволенi обличчя дивляться на мене зi стендiв з написами: «Сплаченi податки — щаслива країна», «Спла­ченi податки — безкоштовна освiта», «Сплаченi податки — профiнан­сована медицина» тощо. Але чому за мої податки утримуються серiйнi вбивцi та манiяки? Чому за мої податки будуються котеджi, купуються дорогi автомобiлi та стiльниковi телефони, оплачуються вiдпустки депутатам на закордонних курортах?

А ще чомусь обабiч траси люди живуть у наметах. Це вони страйкують проти незаконно забраної землi. Але влада їх геть не помiчає...

З такими не вельми веселими думками я доїхав до аеропорту. Пiсля паспортного контролю я машинально обернувся. Менi здалося, що там була вона...

Очiкування, численнi перевiрки багажу, свiтанок в Duty free i нарештi я в лiтаку на Париж, де гарненька стюардеса пропонує менi вибрати напiй до снiданку.

Але слiд вiдзначити, що було до цього. Була купа документiв для Паризького унiверситету i вiза. У Європу через... вiзу. Менi прикро писати про це, але з українцiв так збиткуються збиранням вiзових документiв, нескiнченними чергами, довгими медоглядами, банальними крайнощами та додатковими формальностями у посольствах та мiнiстерствах, немов би ми потенцiйнi бiженцi-емiгранти, носiї хвороб та кримiналу. Iноземцi ж мають вiльний доступ, безвi­зовий в'їзд в Україну.

Пригадую як мене, тодi ще студента другого курсу, попросили перекладати iноземнiй делегацiї унiверситету-партнера. Iноземцi поцiкавились, як завоювати прихиль­нiсть українки. Я, пiсля кiлькох келихiв, жартома вiдповiв що для цього достатньо... бути iноземцем. Адже українсь­ких дiвчат зачаровує iноземна мова, iноземна валюта, престиж та можливiсть виїхати за кордон. На моє превелике здивування, пiд час «прощальної вечерi» в нiчному клубi кожен з представникiв делегацiї «тримав пiд пахвою» вродливу україночку старшого шкiльного вiку.

Не слiд звинувачувати мене у ксенофобiї, i я зовсiм не вважаю нас «нацiєю повiй». Менi неприємно чути i я не вiрю, що на московських i схiдноєвропейських вокзалах українських повiй бiльше, нiж власне пасажирiв. Просто усвiдомлення iзольованостi та гострi соцiальнi проблеми призвели до вiдпливу не лише «мiзкiв» (себто вiд'їзду науковцiв), а й краси...

Київ вiдносно ближчий, нiж Таїланд чи Бразилiя i порiвняно дешевший, нiж Берлiн чи Амстердам. Так от саме через те, що iноземцi мають безвiзовий в'їзд в Україну, Київ перетворився на секс-столицю. Завдяки спецiалiзованим сайтам можна оформити поїздку до Києва «All-inclusive» (все включено) — проживання, харчування та сексуальнi утiхи...

Тим-то й приїздять до Києва не так для того, щоб помилуватися Софiєю Київською чи Печерською Лаврою, а щоб розважитись з Київською Софiєю чи Лаурою Печерською.

Дiвчата прагнуть оформити вiзу для Опер (Au-paire). Це програма, згiдно якої студентки приїздять до iншої країни для догляду за дiтьми та з метою вдосконалення iноземної мови. Але чимало студенток-«опереток» приїздили не заради iноземної мови та нянькання дiтей, а з метою знайти чоловiка-iноземця.

Також дiвчата задля отримання вiзи мусять подати декларацiю про доходи батькiв. Ця принизлива бюрократична процедура необхiдна французькiй владi, щоб пересвiдчитися, що батьки зможуть оплатити квиток i дiвчинi не доведеться заробляти проституцiєю, аби придбати квиток додому.

Полiт понад хмарами завершився i я опинивсь у Паризькому аеропорту. Аеропорт скидається на сучасний Вавилон, де, як у вулику, панує безлiч мов, культур, облич та вiдтiнкiв шкiри. Проте, за межами аеропорту на мене чекало те саме...

Пiсля усiх митних формальностей я пiрнув у метро. У Парижi 14 лiнiй «класичного» метро та 5 лiнiй RER (пiд­земна електричка, що поєднує центр з передмiстями); вони створюють не просто пiдземнi лабiринти, де можна легко заблукати i довго шукати потрiбну станцiю; це пiдземне мiсто, нори-коридори, певний «андеграунд» з його iнфраструктурою: магазинами, кафе, туалетами та обслугою: наркодилерами, кишеньковими злодiями, музикантами, артистами, продавцями, мишами, щурами, жебраками та «прописаними» тут бомжами. Останнi можуть мiсяцями не бачити денного свiтла, адже ночують, харчуються i справляють свої фiзиологiчнi потреби саме тут, пiд землею — у хитро­сплетiннях метрополiтену.

Вiдстань мiж станцiями у Парижi невелика, тому завдяки метро можна дiстатися до кожного iсторично цiкавого мiсця. На вiдмiну вiд київського мармурового декору, стiни тут вкритi бiлою плиткою, немов у басейнi або лiкарняному кабiнетi. Бiльшiсть станцiй тут подiбнi, всi тунелi розписанi графiтi. На станцiях де-не-де лишилися старi написи (назви станцiй та напрямiв) i стара реклама. Найстарiше пiдземелля знаходиться на сьомiй лiнiї (станцiя Шатле, напрямок Курнов). Цi ходи використовувалися ще за часiв Людовика ХIII.

Станцiя метро «Сiти» виглядає немов пiдземний завод, адже вихiд на поверхню здiйснюється через величезну металеву трубу. Станцiя «Ар е метьє» на 11 лiнiї виглядає немов пiдводний човен Наутiлiус. На перонi «Лiонського вокзалу» (14 лiнiя) є зимовий сад, а при виходi з «Мадлен» — настiнна композицiя присвячена... Курочцi-Рябiй. Це подарунок вiд Московського метрополiтену.

Ще одна особливiсть Паризького метро — наземнi лiнiї. Це дещо схоже на вiдрiзок метро вiд станцiї «Днiпро» до «Лiсової» у Києвi, але будинки тут стоять набагато ближче до колiї. Тому тутешнi жителi прокидаються не вiд спiву птахiв, а вiд гуркоту коліс близько п'ятої ранку.

Їдучи у переповненому вагонi i вiдчуваючи на собi недоброзичливий погляд кремезної пасажирки з пакунками пiд пахвами, я мiркував про київський метрополiтен. Якщо для паризької пiдземки характерний запах сечi, яєць, смажених каштанiв i теплих круасанiв, то у київському характерним є запах... метро. Вiн незрозумiлий i незрiвнянний водночас, особливо на нових станцiях. Запах приємної прохолоди, несподiваних зустрiчей та не менш несподiваних розлучень.

Київський метрополiтен — немов пiдземний мармуровий палац. Хоча подекуди лишилися ознаки радянської влади — зiрки, серпи й молоти та «миртрудмай», архiтектура кожної станцiї символiзує певний пiдхiд: радянський ампiр, банальна колонада, вiзерунки, хай-тек.

Станцiя «Золотi ворота» чимось нагадує храм зi старовинними мозаїками i лампами у пiдсвiчниках. Ранiше вода тут стiкала у чашi просто зi стiни тунелю.

Однiєю з найошатнiших станцiй вважається «Унiверси­тет», вона прикрашена алеєю бюстiв видатних дiячiв — Горького, Шевченка, Пушкiна та iнших. А вхiд у тунель прикрашає оранжерея. Хоч багато студентiв порiвнюють цю станцiю зi склепом, з могилою посерединi...

Станцiя «Шулявська» своєю мозаїкою зi щасливими робiтниками нагадує прохiдну заводу «Бiльшовик». Вихiд з «Театральної» прикрашено гiпсовими соцiалiстичними голубами на стелi та радiсними людьми по стiнах.

На «Сирецькiй» у кiнцi зали стоїть незрозумiла червона iндустрiальна скульптура з лампочками, подiбна до генератора. А на станцiї «Арсенальна» є «вихiд в нiкуди» — довгий коридор, що веде на перон протилежного напрямку, постiйно збиваючи з пантелику розгублених пасажирiв...

До того ж, Києву властивi «пивнi» станцiї: «Оболонь», «Славутич», «Днiпро», «Чернiгiвська», «Арсенальна».

Поки я достеменно пригадував усi цiкавi київськi станцiї — замалим не проїхав свою зупинку. Вийшовши на поверхню, я побачив оспiванi вулички з їхнiми знаменитими сiро-бежевими будинками. Цi будинки спорудженi пiд орудою барона Османа, що кардинально змiнив обличчя мiста, розiтнувши Париж вздовж i впоперек. Вiн створив безлiч нових вулиць, облаштував парки, але зрiвняв з землею старе мiсто. Його вулицi планувалися широкими задля безпеки — начебто так полiцiї легше нейтралiзувати негiдника. А ще так легше встановлювати гармати для розстрiлу мас пiд час революцiй i повстань...

 

У Парижi щойно народився новий день. Ще не встиг розвiятися ранковий запах гарячих булочок. За столиками тротуарних кафе, пани (месьє) в елегантних костюмах з краваткою, у капелюхах або беретах делiкатно сьорбають ранкову каву i читають сьогоднiшню хрустку газету. Не менш елегантнi панi (мадам) у контрастному чорно-бiлому вбраннi, неквапом п'ють ранковий апельсиновий сiк i гортають моднi журнали. Пiд столиками, чекаючи на госпо­дарiв, нудьгують маленькi песики. З кафе пахне свiжо­спеченими круасанами та яєшнею, звiдти лунають звуки гри у флiпер та бейбi фут — настiльний футбол. Офiцiант з випещеними вусами запрошує мене на снiданок. Однак я простую далi, а повз мене суцiльним потоком iдуть перехожi зi свiжими багетами в руках.

Дерев у Парижi значно менше, нiж у Києвi. Спорт­майданчикiв — ще менше. Бруси та перекладину, що запроста стоять чи не в кожному київському шкiльному дворi, тут побачиш хiба в тренажерних залах.

Менi пощастило — моє помешкання у тихому районi поряд з метро, отже йти довелося недовго. З винайманням квартири чи кiмнати тут виникають проблеми, тому цим слiд займатися заздалегiдь. В iнтернетi можна знайти непоганi варiанти, i тут iснує програма (www.caf.fr) що повертає певну суму грошей iноземним громадянам, котрi знiмають житло протягом тривалого часу.

Мiй дiм — стара сiра споруда османiвської доби. Приєм­но зiгрiває старе повiдомлення на зiржавiлiй таблич­цi — «Газ на усiх поверхах». Погано освiтлений пiд'їзд огортає мене запахами старого одягу, м'яти й лаванди. Лiворуч вiд сходiв, коло дверей консьєржа дрiмає чорний вгодований i дуже пухнастий кiт. Вiн уважно роздивляється мене своїми зелено-жовтими очима i я вловлюю у його поглядi привiтнiсть.

Немов на вежу пiднiмаюся старими рипучими дерев'я­ними сходами. Запахи у пiд'їздi поволi перебивають пахощi свiжого обiду. На сходах мiж поверхами розташованi крани з водою — у старих будинках вода постачалася лише в коридори.

Моя кiмнатка на останньому поверсi. У коридорi обшарпанi стiни, а з маленького вiконечка видно стомлений осiннiй сад у дворi.

Встромляю залишеного пiд килимком ключа i ледь вiдхиливши дверi потрапляю у промiнь денного свiтла. Моя кiмната зустрiла мене галасом мiста (бо крiзь вiдчиненi вiкна чути звуки сирен та ревiння моторолерiв) i запахами солодощiв — шоколаду i карамельок. Я не чекав, що вона буде такою маленькою, але ж я приїхав сюди не у розкошах купатися. Це типова паризька мансарда з вiкнами у стелi, зi старими меблями, вмонтованою кухнею та старими чорно-бiлими фото Парижа у виконаннi Роберта Дуано i Вiллi Ронiса (українця за походженням) на пожовклих стiнах. Цi два фотографи уславилися тим, що змогли вiдтворити мiську душу, вуличне життя Парижа протягом метаморфоз столiття. Це i знаменитi будiвлi пiд особливим ракурсом, це й iгри, i торгiвля, i розваги, i поцiлунки, i любов у мiстi, яке вважається столицею кохання.

Менi чомусь одразу закортiло дiзнатися, хто тут жив до мене, чия присутнiсть ще не вивiтрилася. Консьєрж, приємна дама в окулярах, розповiла менi, що тут нiхто нiколи надовго не затримувавсь. Як правило, квартиру винаймали або на кiлька днiв або на нiч. Вiд самого початку тут проживали слуги i гувернантки, самотнi артисти, художники, поети й письменники. Пiсля революцiї тут тимчасово проживали «бiлi» iнтелiгенти-iммiгранти, а пiсля вiйни — демобiлiзованi вiйськовi та дiвчата у пошуках роботи в кабаре або в нiчному клубi. Сюди також вчащали куртизантки. Деякi чоловiки використовували цю квартиру як «гарсо­ньєр» — таємну кiмнату для зустрiчей з «субретками» — слугами-коханками. Останнiми, хто винаймав це маленьке помешкання, були художник та його натхненниця — натурниця. Вiн познайомився з нею на вулицi пiд лiхтарем. Її врода надихнула на писання чудових картин, якi вiн продавав на площi Тертр. Отриманi грошi вiн платив за оренду, а також заходив до цукернi й купував їй ласощi.

Вона стала для нього музою, богинею, коханою. А вiн був для неї черговим епiзодом. Вона його покинула, знай­шла когось iншого. Вiд розпачу вiн не виходив з дому, не малював картин i їв усе подароване, що залишилося пiсля неї: фруктовi ведмедики, ягiднi черв'ячки, персиковi сердечка, шоколаднi медальйони, кубики нуги, рiзноманiтнi запашнi карамельки, анiсовi спiральки, вершкову полуницю, глазурованi цукати, пралiновi мушлi, кольоровi макаронi, солодкi каштани, зацукрованi пелюстки квiтiв... Вiн помер у самотностi вiд цукрового дiабету.

 

Наступного дня я пiшов до унiверситету. Це велика сiра споруда з красивими барельєфами над головним входом: фруктами, книжками i двома бородатими грецькими богами, а також затишним внутрiшнiм двориком з деревами, лавочками та столиками. У ньому пiд час перерви студенти обiдають, знайомляться, спiлкуються, закохуються i палять. Восени пiсля тривалої перерви, коли винороби починають збирати виноград, студенти починають «збирати» новоприбулих студенток. Хоча складається враження, що бiльшiсть студентiв обирають тимчасовi стосунки на один семестр.

Я ще не помiтив дiвчини, вартої окремої уваги. Але мене вразила кiлькiсть студентiв з iнших країн i континентiв: китайцi, американцi, араби, африканцi, iндуси, скандинави, австралiйцi i росiяни. Бiльшiсть, як i я, носять окуляри. А це свiдчить про те, що навчатися тут буде нелегко.

Мене знов терзали бюрократичними процедурами: збiр документiв, пiдписiв та печаток. Я сподiвався, що у Францiї це все вiдбуватиметься набагато швидше, хоча у мене вже виробився iмунiтет до черг та канцелярсько-паперових формальностей. За декiлька годин я вже гуляв центром мiста по брукiвцi.

>Найпопулярнiшi туристичнi маршрути Парижа — Ейфелева вежа, Єлисейськi поля, Лувр, Собор Паризької Богоматерi, Монмартр. Це трохи схоже на київськi маршрути для туристiв — Майдан, Хрещатик, Софiя, Лавра, Андрiїв­ський узвiз.

Ейфелева вежа — це, мабуть, найголовнiша споруда Парижа, його символ, вiзитна картка, своєрiдний бренд. Безлiч людей, вiдвiдавши Париж, виставляють свої фото на тлi Ейфелевої вежi на аватарку «фкантакцє». Споруджена до всесвiтньої виставки iнженером Густавом Ейфелем, вежа має довжину 324 метри i важить 7000 тонн. Вона триповерхова — оглядовi майданчики з ресторанами на висотi 57, 115 та 276 метрiв. Звiдси видно не тiльки весь Париж з його визначними пам'ятниками та пам'ятками, а й до 60 кiлометрiв вдалечiнь за ясної погоди. На верхiвцi розмiщено телевiзiйну антену та лiхтар, що кидає гiгантський промiнь, який обертається i освiчує небо навiть над передмiстями. Вночi Ейфелева вежа мерехтить блакитним або жовтим сяйвом та щогодини спалахує мiрiадами вогникiв. На верхньому оглядовому майданчику вежi вказано напрям i вiдстань до столицi кожної країни. До Києва 2015 кiлометрiв...

Я пригадав київську телевежу. Її висота 381 метр, а з верхiвки можна було не тiльки милуватися панорамою Києва, але й бачити вдалинi лiси зони вiдчуження. Потрапити на самiсiньку верхiвку можна було або з журналiстським посвiдченням або за протекцiєю, як це робили студенти iнституту мiжнародних вiдносин. Однак нинi там встановили новi антени з небезпечним опромiненням i вхiд нагору наразi суворо заборонений.

Поряд з Ейфелевою вежею є Марсове поле — зелена галявина у центрi мiста, де ранiше проводилися вiйськовi навчання, а зараз на травi вiдпочивають та влаштовують пiкнiки туристи й жителi мiста. А ще ранiше саме на Марсовому полі вiдбулася масова битва галлiв проти римлян.

На Марсовому полі навпроти Вiйськової школи височить стiна миру. Це дивна споруда зi скла i сталi, на якiй вигравiюване слово «Мир» рiзними мовами свiту. Щороку українцi запалюють тут свiчки у пам'ять про загиблих вiд голодомору.

Вiйськову школу спорудили за наказом короля Людовика XV для бiдних юнакiв та дiтей убитих офiцерiв. Тут навчався Наполеон Бонапарт. Нинi тут розмiщене вiйськове командування Збройних Сил Францiї.

Вдивляючись у цю споруду, я пригадую нацiональну академiю оборони України. Цi потужнi цеглянi корпуси зi стрiлчастими вiкнами розташованi мiж Солом'янською та Севастопольською площами. Будiвля академiї виконана у романо-готичному стилi на початку ХХ столiття. Крiзь огорожу там можна було бачити вiйськову технiку — гармати та винищувачi. Нинi замiсть академiї маємо спецiалiзований суд. Нi гармат, нi винищувачiв... Навколо залишилися старi будинки зведенi у стилi конструктивiзму.

На третiй день, чи радше нiч мого перебування у чужому мiстi менi наснилася родина. Я бачив, як мама залишала менi зранку грошi у гаманцi i снiданок у мiкрохвильовцi перед тим, як побiгти на роботу. Менi снився батько, який рiдко з'являвся вдома (мама пояснювала це його бiзнесом). А всi мої спроби зв'язатися з ним завершувалися лише поповненням мого банкiвського рахунку, а не безпосереднiм контактом. Менi снилися мої хитрощi. Коли менi кортiло привернути увагу батькiв, я перед сном клав на столi записку, в якiй перелiчувув чого я собi хочу. Я навмисне вигадував собi щось геть непотрiбне i дороге, аби мене насварили i я бодай у такий спосiб вiдчув їхню небайдужiсть. Натомiсть зранку поряд iз запискою лежала необхiдна сума...

 

Пiсля виснажливого навчального дня я вирiшив прогулятися старим мiстом — островами Сiти i Сен-Луї. Їхнє розташування нагадує київський Гiдропарк або Труханiв острiв.

Була золота осiнь або iндiйське лiто, як спiвав Джо Дас­сен. Це перiод, коли ще тепле сонце золотить верхiвки дерев, а стомлене листя тихо з нiжним шурхотом опадає, коли в повiтрi, де лiтають павутинки, вiдчутно майбутнi холоди, коли купальний сезон завершується i вулицi повняться смiхом школярикiв. Дуже часто це перiод чогось нового, перiод початку або кiнця. Мої думки поволi вертаються у минуле бабине лiто. Це було лише рiк тому, а здається — минула вiчнiсть. Де вона? Що зараз робить? Чи я ще iсную для неї? Дiстаю телефон, хочу набрати її номер, але вчасно зупиняюся. Швидше вiд непевностi, нiж вiд страху. Вiд невпевненостi у своїх майбутнiх дiях: як знайти той шлях, ту стежину, яка все поверне i знов об'єднає нас; як розбудити тi почуття, якi подарувало менi минуле бабине лiто? Намагаюся вiдiгнати спогади й милуюся середньовiчною частиною Парижа.

Острови Сiти i Сен-Луї — це старовиннi вузенькi вулички епохи лицарiв та їхнiх дам. Якщо Сен-Луї залишився майже недоторканим, то на островi Сiти за наказом барона Османа та Наполеона III зрiвняли з землею старовиннi квартали й церкви, якi ховалися в тiнi Собору Паризької Богоматерi.

Наполеон III мав на метi створити вишукане, функцiональне i чисте мiсто, де всi вокзали розмiщенi у центрi Парижа. I саме тому цей Париж, яким милуються туристи, майже позбавлений середньовiчного духу.

На цих островах є чимало цiкавих мiсць. Наприклад, «Новий мiст» Пон Ноф, який є найстарiшим, на ньому ще спалювали тамплiєрiв; сквер Вер Галан, де вранцi займаються йогою, вдень туркочуть закоханi, а вночi гасають пацюки; площа Дофiн з кiлькома гарними ресторанами, книгарнями i галереями. Кажуть, що пiд площею Дофiн унiкальний мiкроклiмат для зберiгання вин. Ця площа має форму трикутника, тому деякi сюрреалiсти зображували острови Сiти i Сен-Луї у формi жiночого тiла, де площа Дофiн була жаданим трикутником... Є на островi й адмiнiстративнi споруди: палац правосуддя зi старим годинником, префектура полiцiї i лiкарня Отель Дйє. Не оминають туристи квiтковий базар, Святу Каплицю з готичним куполом та Консьєржерi — середньовiчну в'язницю з вежами i старим циферблатом на стiнi. Це мiсце страждань, де Марiя-Антуанетта постала перед гiльйотиною. Але головною спорудою залишається величний Собор Паризької Богоматерi з його генiальними вiтражом та химерними горгульями, що стережуть вхiд. Щодо масивних металевих вхiдних дверей — iснує мiстична легенда: їх створив невiдомий юнак Бiскорне. Всi ковалi заздрили йому i не могли зрозумiти як i з якого саме металу вiн викував цi дверi. Але при урочистому вiдкриттi дверi неможливо було вiдчинити! Допомогла лише свята вода. А Бiскорне кудись зник i його бiльше нiколи не бачили...

 

Дивлячись на собор, пригадую трагiчну iсторiю кохання горбатого дзвонаря до циганки Есмеральди. У шедеврi Вiктора Гюго Квазiмодо помирає, щоб лишитися поряд iз несправедливо засудженою красунею. Краса — це лише початок жаху, який нам доведеться навчитися пережити...