Доля Софії Матвіївни Друк
Написав Дмитро Дроздовський   
Вівторок, 04 листопада 2014, 21:20

Макаров Юрій. Genius Loci. ОбкладинкаДжерело: Друг читача

Роман із таким сюжетом міг би перетворитися на добрий детектив, якби за нього взявся Ю Несбьо. Або з цього матеріалу можна було б зробити чудовий псевдоісторичний роман на кшталт творів П. Акройда. Думаю, що і Борис Акунін вподобав би такий сюжет. А проте «Genius Loci» – український роман, автор якого – Юрій Макаров, журналіст і інтелектуал, людина внутрішньої культури та непересічного пасіонарного розуму.

 

«Genius Loci», як на мою думку, – дивний роман, який не властивий сучасній прозі, та й загалом він виламується з традицій українського роману. В його основі – історична загадка + добре знання історії конкретного місця. Юрій Макаров здійснює свою археологію в Києві, пов’язуючи дореволюційні таємниці з нашим сьогоденням. Події завершуються на Майдані, щоправда, ідеться про Майдан-2004 року, революцію без крові та масових злочинів президента супроти народу. Роман Ю. Макарова плинний, інтелектуально-розмірений, цим текстом можна смакувати. Хоча в основі такого тексту – загадка, оповита чи не кримінальним сюжетом, проте, як мені здається, цікаві тут не лише детективні вставки. Романові притаманна особлива динаміка – радше, перед нами занурення в старовину, падіння крізь віки, яке обов’язково має закінчитися зустріччю з таємницею. Автор неквапно підводить читача до свого секрету. Зрештою, наголошу на тому, що Ю. Макаров узяв цю таємницю з власних родинних секретів. Його прабабця була племінницею Катерини Долгорукової – дружини Олександра ІІ. У цьому й особливість роману з-поміж інших псевдоісторичних метафікційних наративів сучасної української прози. Автор – людина із секретом, людина історичного мислення, яка, занурюючи читача в загадки дореволюційного часу, сама страшенно любить розгадувати їх. Юрій Макаров не типовий український письменник. Він створив себе українським, водночас реконструювавши і власну ідентичність супроти волі імперського наративу й імперських поглядів на історію.

Проте роман залишає дивне відчуття не лише через цей аспект. Здавалося б, що «Genius Loci» міг би бути значно динамічнішим у плані подієвості. Але здається, що події розгортаються не навколо Жилянської, 112 чи загадкових буржуа, які через кількадесят років вирішили здобути фамільну таємницю, а навколо Софії Матвіївни, маленької донечки головного героя, з якої у вельми грайливо-іронічний спосіб починається вся історія. Її батько, Мотя, свого часу успішний художник, перетворився на чоловіка-пічкура, «спресованого» дружиною, діяльною та енергійною рієлторкою Лєною. Шлях героя в цьому детективному романі-містерії – це шлях до самовіднайдення, до усвідомлення власної відповідальності перед родинними цінностями і традиціями. Зрештою, це перехід від богемного митця до діяльного розвідника, змушеного вдатися до справжнього шпигунства, аби розкрити таємницю минулого.

Побічно в романі (хоча сам Ю. Макаров у післямові називає цей текст повістю, що справді видається більш доречним з огляду на класичне розуміння жанрів) порушено кілька важливих тем — про стратегії виживання митця в, по суті, антимистецькому часі. Бо художник не може в ньому реалізуватися саме як митець, натомість він, наприклад, може бути інструментом у просуванні іміджу політика, навіть такого, який усім покаже «важкий, тупий предмет». Один із героїв знаходить пояснення в тому, що така угода з пеклом якщо і можлива, то тільки тоді, коли художник після угоди не втрачає своєї мистецької сили. Мабуть, Фауст так і не сказав би «хвилино, прекрасна ти!», якби не Мефістофель. Є в «Genius Loci» і дрібніші побутові проблеми, як у стосунках між головними персонажами. Проте весь текст підпорядковано історичним розкопкам, які урухомлюють час повісті/роману.

Загалом це доволі цікавий текст, який, як мені здається, відкриває нові можливості перед українськими прозаїками, які за основу сюжету можуть брати історичні фамільні чи й загальновідомі таємниці, вписуючи їх у сучасний простір. Головне – писати так само модерно й легко, як це робить Юрій Макаров, який водночас показує любов до об’єкту свого письма.