Нора-Друк, незалежне видавництво сучасної літератури

Джерело: BBC Україна

"З моєї голови зняли мішок, бо я погодився розповідати", - так починається роман Артема Чапая "Червона зона".

Якщо коротко – то це книга про лінію водорозділу між "ситим" і "голодним" світами, між тим, що називається "розвинені країни" та тим, що криється за евфемізмом "країни, що розвиваються". Причому для більш явного контрасту автор це розміщає не просто в межах одного континенту, наприклад, як воно і відбувається в реальному житті, а стискає цей часопростір до меж одного міста, яке має риси як Києва, так і Львова (можливо, хтось упізнає ще щось, я вловила лиш це, хоча, зрештою, це не так і суттєво).

У так званій Зеленій зоні панує добробут – люди п’ють чисту воду, працюють в сучасних офісах, мають електронні документи і надійний захист від нелегалів з брудної та страшної Червоної зони - візи. Звісно ж, глобалізація зобов’язує знати сучасну глобальну версію англійської – "глобал інгліш", або просто "глінг".

Жителів Червоної – R (себто "red")-зони – називають "арниками", а ті, своєю чергою, презирливо називають жителів Зеленої – G-зони – "жиріками". Червоні зони від зелених по всьому світу відділяють дванадцятиметрові стіни з кулеметниками нагорі. В Червоній зоні багато хто присвячує своє життя пошуку так званої "точки G", яка допоможе йому (чи їй) стати легальним жителем зеленої зони. За іронією долі, у Червоній зоні так зватиметься дешева забігайлівка.

Жителю Червоної зони "світить" працювати в зеленій хіба що прибиральником по трудовій візі. Крім того, в його житті постійними супутниками є бідність, погана освіта, ненормований робочий день, погана питна вода і дуже часто – туберкульоз. Коли головний герой силою життєвих обставин потрапляє зі своєї "рідної" Зеленої зони до Червоної, його лякає практично все.

Автор досить докладно описує весь той бруд і дискомфорт, який оточує героя в цьому погано освітленому, незаасфальтованому, брудному районі – власне, всі ми знаємо такі райони, а дехто з нас в таких і мешкає.

Книга насичена відсилами до нашого сьогодення, хоча автор і показує нам якесь ніби віддалене минуле – або паралельну реальність. Але коли читаєш книгу, то розумієш, що не така вже вона і паралельна: ось Борщагівка, де вантажник хліба ночує в залізній будці і кашляє через туберкульоз; ось – Вітряні гори, де люди живуть по кілька сімей в одній зйомній квартирі, по кілька людей в кімнаті, де одна кімната завбачливо виділена під інтимні втіхи і нею всі користуються по черзі; ось – Контрактова площа, де компанія з красивою назвою "Грінінвест" от-от "реконструює" до невпізнаваності Гостиний двір і "відіжме" до Зеленої зони кілька багатоповерхівок-"сламів", де в не надто хороших умовах живуть "арники" - а "віджати" ця компанія їх хоче, звісно, не задумуючись про подальшу долю їхніх мешканців.

Від абсолютно природної відрази до світу, до якого йому довелося втекти з Зеленої зони, головний герой Тоні – Антон Ципердюк - приходить до дружби з "арниками", він поважає їх, допомагає організовувати акції протесту, а потім ще й закохується в "арницю" Уміду.

Виявляється, все не так примітивно, як "плюс" і "мінус". Не всі "арники" - тупі неосвічені істоти, не всі "жиріки" варті такої поваги, як деякі "арники". Автор порушує важливі питання – наприклад, чи варто захищати фармацевтичні компанії, які тримають захмарні ціни на ліки від, скажімо, туберкульозу, забороняючи виробляти дешевші аналоги? Чи є злочином контрабанда ліків з Зеленої зони до Червоної, якщо ці ліки рятують життя тих, хто ніколи не заробить на ці ліки легальним шляхом? Чому, незважаючи на високі стандарти журналістики, сповідувані інформагенцією з Зеленої зони, головного героя звільнили за спробу розслідування, пов’язаного з якістю питної води? Чи дійсно безсторонньо працюють репортери і фотографи з "незаангажованих" ЗМІ Зеленої зони, знімаючи соціальні заворушення з-за спин охоронців-"блеквотерів" на верхівці розділової стіни? Може, Зелена зона сама зацікавлена в збереженні такої сергегації?

Артем Чапай абсолютно безжалісно препарує всі стосунки свого героя – з батьками, братом, друзями, коханою дівчиною, та й із самим собою теж. В його прозі є багато таких моментів, на які наважиться не кожен автор, – наприклад, описувати інтим двох закоханих у спільній кімнаті квартири, населеної багатьма людьми, або сморід власного тіла, яке час від часу миється водою з брудної калюжі, або детально розказувати про надривний кашель і липкий піт людини, що має туберкульоз.

Однак без цих деталей проза Чапая не була б такою правдивою, якою вона є. Цю книжку навряд чи можна назвати легким чтивом – однак якби її прочитало якомога більше жителів "зелених зон" - можливо, цей світ був би кращим. Тим більше, що автор залишив фінал відкритим.