Нора-Друк, незалежне видавництво сучасної літератури

Украина онлайн

МЕТА - Украина. Рейтинг сайтов

Чапай Артем. Червона Зона. Уривок PDF Друк e-mail
Написав Артем Чапай   
Вівторок, 01 липня 2014, 20:31

Уривок з роману: Артем Чапай "Червона Зона"

R-20

Злiва мене затисла огрядна жiнка, справа я вiдчував гаряче тепло п'ятдесятилiтнього дядька. Вiд нього несло перегаром, з-пiд пахви – пронизливо-кислим запахом поту. Дядько пiдняв руку, тримаючись за поручень над головою. На темнiй футболцi виднiла ще темнiша мокра пляма.

Маршрутка стояла в заторi на Глибочицькій, за трамваєм. Смуги праворуч i лiворуч теж стояли, бо трамвай ширший за машину, а їхали ми мiжряддям базару. Мiкроавтобус iнодi з гарчанням просувався на метр уперед i знову ледь не впирався бампером у трамвай. З колонок, вмонтованих у стелю, звучав гангста-шансон.

– Водiй! Випустiть! – гукнув чоловiк у кашкетi, що стояв у проходi бiля переднiх дверей. Однiєю ногою вiн спустився на приступку.

– Куди, пiд оту вантажiвку? – хмикнув маршрутник.

Перед водiєм хиталася православна iкона богоматерi, що звисала з дзеркала заднього огляду. Над лобовим склом висiли у ряд наклейки:

«Як заплатиш – так поїдеш», «Їжте сємки зi шкаралупою», «Зупинок тута i тама нема», «Ша! Ша прогрiєм i поїдем», «Як тiльки – так зразу», а крайня праворуч вказувала стрiлочкою на сидiння поряд із водiєм: «Мiсце для красивої». По периметру лобового скла пiд чорний гумовий шнур були вставленi монетки в один цент.

– Шофер! Стоїмо ж! – гукнув хлопець у спортивному костюмi.

– Та випустiть! – басом проказала огрядна жiнка біля мене.

– А, хоч пiд колеса, – махнув рукою водiй i потягнувся до двох кнопок.

 

Переднi дверi зiтхнули й рiзко вiдчинилися. Чоловiк у кашкетi вискочив i прослизнув мiж маршруткою та вантажiвкою. За ним потяглись решта.

– Шофер, заднi! – крикнув хлопець у спортивному костюмi.

– Копни дверi, – водiй усiм тулубом розвернувся через праве плече.

Юнак щосили копнув дверi з лiвого боку.

– Справа! – крикнув водiй.

Юнак копнув iще раз, металева стулка зiтхнула й пiсля пiвсекундної паузи з брязкотом відчинилася. Чоловiк iз перегаром хитнувся вiд мене в бiк дверей, зате огрядна жiнка стала напирати, пiдпихаючи мене грудьми. Коли мене витисло через заднi дверi, я вiдчув себе корком, що випорснув iз пляшки. Щоб не тулитися до вантажiвки, вкритої сантиметровим шаром засохлого болота, я подався праворуч – i тут-таки стесав плечем шар бруду з квадратного крила маршрутки. Пiд пилюкою мiкроавтобус виявився жовтим.

Я пройшов мiж машинами та базарниками до вiдносно пiшохiдного ряду i почав протискатися мiж торгових наметiв униз по Глибочицькiй, ступаючи на розкислий картон i вiдкидаючи з-пiд нiг пакувальний пластик.

На Верхньому Валу йти стало легше. Якоїсь аварiї я так i не побачив, машини просто стояли в заторi. Він тягнувся i крізь Житнiй ринок, що розкинувся вiд старого примiщення з увiгнутим арочним дахом до колишньої автостанцiї, займаючи її всю.

Там, де базар рiдшав, я побачив Улугбека. Вiн поспiшав.

– Бек! – гукнув я, але вiн не почув.

Старий швидким кроком перетнув Верхнiй Вал у бiк Контрактової, до кварталiв, вiдбитих у забудовника пiсля повалення паркану. Я пiдбiг уперед, завернув праворуч на Костянтинiвську, де зник Улугбек, побачив худу згорблену спину, мусив знов бiгти, щоб наздогнати його.

– Ви куди, Бек? – запитав я на ходу, порiвнявшись iз ним.

– Це ти. Привiт, – не зупиняючись, сказав вiн. – Там копати почали. I хочуть будинки валити.

Пiдходячи до роздiльної стiни, ми вiдчули лiворуч двигтiння. За двадцять або тридцять метрiв, серед розкиданого навсiбiч будiвельного смiття, велетенський екскаватор рив котлован. Важким ковшем iз товстими шипами на кiнцях вiн пробивав землю на метр углиб, при цьому камiння у ґрунтi пронизливо скреготiло, а потiм екскаватор виймав кiвш землi завбiльшки iз мiй хлiбний кiоск, i рiзким рухом стрiли заводив його назад.

Кiлька днiв тому тут стояли саморобнi халабуди з дощок i гiпсокартону, якi Валера називав «ґеджеконду», де жили, чи радше чергували, кiлькадесят хлопцiв i дiвчат. З одного боку майданчика пiд стiною будували халабуди дiти вiрменiв, вигнаних iз сусiднiх кварталiв. З iншого, дотримуючись дистанцiї, отаборилися молодi люди з урочища Кожум'яки. Вдень цi халабуди вже раз або двiчi валили бульдозери пiд охороною блеквотерiв, а вночi, коли жирiки боялися потикатись у червону зону, молодi люди поверталися, нашвидкуруч клепали новi халабуди й палили багаття. Вони робили це демонстративно попiд стiною, аби блеквотерам було видно. Не заходили тiльки у смугу зачистки, де бляки мали право стрiляти на ураження.

Тепер п'ятеро чи шестеро пiдлiткiв бiгали навколо екскаватора, кричали та жбурляли в заґратовану кабiну камiнням, на що оператор машини не зважав. Серед молодi з Кожум'як я помiтив i старшого за решту бородатого Iгоря, сусiда Умiди. Я кивнув на нього Улугбековi.

– Чого твоїх так мало? – крикнув йому Улугбек, вловивши мить, коли шум вiд екскаватора ослаб.

– На роботi, – знизав плечима Iгор, при цьому татуйоване полум'я на його шиї заворушилося.

– Нашi теж, – кричав Бек. – Я написав на гаджети, кому мiг.

– А базарники? – перекрикував шум я.

– Вони не з нами, – прокричав Iгор.

– Десятків два прийдуть, – заперечив Улугбек. – Через годину, коли закриються!

– Два десятки? Досить! – крикнув я. – Екскаватор один.

Я почув скрегiт за спиною й обернувся.

– Вже нi, – крикнув Iгор. – Ось i бульдозери.

Гусеничнi машини сунули з-за рогу жовтого старого будинку, очевидно, виходячи з ворiт на Межигiрськiй та завертаючи до нас на Спаську. Бульдозерiв було три або чотири, вони їхали один слідом за іншим, бо бiльше одного не влазило по ширині вулиці. Це були махини заввишки у два поверхи. Вулиця пiд їхньою вагою зминалася.

Менi сперло подих. Спробував ковтнути, але не змiг. Задер пiдборiддя, щоб проштовхнути клубок, i побачив блiдо-блакитне небо, повернувся праворуч i глянув на роздiльну стiну. За стiною височiв хмарочос Гостинного двору. У деяких вiкнах я помiтив знайомi конуси телеоб'єктивiв.

Я торкнув за рукав Iгоря й показав пальцем.

– Знiмають спецоперацiю, – кивнув Iгор.

Мiж мешканцiв Подолу тиждень ходили чутки, що невдовзi забудовники валитимуть квартали мiж вулицею Спаською, де ми стояли, та сусiдньою Хорива. Опустивши голову, так i не змiгши проковтнути клубок у горлi, я побачив, що ми з Улугбеком та Iгорем i ще пiвдесятка пiдлiткiв стоїмо рядком упоперек Спаської, мiж старим будинком i котлованом, який почав рити екскаватор.

Iгор, стоячи лiворуч, узяв мене пiд один лiкоть, з iншого я вiдчув тонку руку, глянув праворуч побачив павутину тонкого каштанового волосся.

– Не могла допомогти, щоб прийти, – усмiхнулася знизу Наомi.

– Не могла не прийти, – механiчно виправив я. Мiй голос звучав сухо, в ротi не лишилося слини.

– Дякую, – сказала Наомi. Лiвою рукою вона тримала мене пiд лiкоть, а правою ховала маленьку вiдеокамеру в сумку на стегнi, перш нiж узяти пiд руку наступного в ряду протестувальника.

Бульдозери гурчали навпроти, вишикувавшись один за одним. Окрiм скошеного ножа вiдвалу, завширшки п'ять метрiв i заввишки мені по шию, поперед кожної махини стирчала коротка товста стрiла, що закiнчувалася чотиригранним шпичаком. Таран. Завдяки таранам морда кожного бульдозера нагадувала рибу нарвала.

Мiж другим i третiм бульдозерами стояла, також iз заведеним двигуном, чорна вантажiвка, крита чорним брезентом. У таких перевозять блякiв, але зараз на Спаськiй та Контрактовiй не видно жодного бляка, навiть на вишцi над роздiльною стiною.

– Будемо стримувати! – гукнув Улугбек, який стояв у ряду за двi людини вiд мене.

– Як? – запитав я себе впiвголоса. Я хотiв розвести руки, але лiву мiцно затис пiд лiкоть Iгор, а праву ще мiцнiше – Наомi.

Переднiй бульдозер дуже повiльно рушив на нас, i я вiдчув, як вiд вібрації землі тремтять мої колiна. Я нервово смикнув шиєю праворуч i побачив позаду рух. За нами збирався ще один ряд людей. На вiдмiну вiд нашого ряду, де єдиною жiнкою була Наомi, у другому, крiм двох або трьох чоловiкiв, стояли жiнки. Базарницi й базарники прийшли ранiше, нiж думав Улугбек.

Ми завмерли, перекривши проїзд, i я вiдчував, як руки, продягнені крiзь лiктi сусiдiв i складенi перед грудьми в замок, напружуються дедалi сильнiше. Бульдозер iшов дуже повiльно, й ряд стискався перед ним, люди тулились одне до одного. Ось таран дiйшов до нас, але двоє чи троє людей, у яких влучав шпичак, лише пригнули голови. Це було лiвiше вiд мене. Улугбековi навiть не довелося пригинатися, бо таран проходив над його макiвкою.

Земля двигтiла, права сторона скошеного бульдозерного ножа видавалася вперед i наближалася. Нижнiй край ножа вiдвалу йшов на рiвнi наших колiн. Мої тремтiли. Оператор бульдозера вiв махину дедалi повiльнiше.

– Що ви робите! – пролунав жiночий крик iз заднього ряду.

– Людей давлять! – гукнула iнша жiнка.

– Убивають! – заверещала перша.

Щоб не дивитися на бульдозерний нiж i не ступити назад, я пiдняв погляд i побачив за ґратами та товстим склом обличчя оператора бульдозера. Це був чоловiк із запалими щоками, рокiв п'ятдесяти, й вiн мав невпевнений вигляд. Коли бульдозерист скривився, щосили торсаючи важiль, у його ротi блиснули золотi зуби, i я зрозумiв, що бульдозерист – арник, як i ми. Махина затремтiла i стала на мiсцi, водiй у своїй кабiнi над нами знизав плечима. Бульдозер продовжував двигтiти на холостих. Це ж треба, подумав я, вийшло.

I тут почув лопотiння брезенту й тупiт нiг. Обходячи бульдозер з обох бокiв, на нас пiшли молодi чоловiки в цивiльному, i я розумiв, що й вони теж – арники, як i ми, як i бульдозеристи. Чоловiки не знали, що робити, вони пiдбiгли до нас i стали, у одних обличчя розгубленi, iншi ховали нiяковiсть за нахабною насмiшкуватiстю. Один став навпроти мене i сплюнув менi пiд ноги. Це був накачаний юнак, стрижена русяво-рудувата голова, ластовиння на обличчi – й менi здалося, що я його знаю.

– Ти з Борщаги! – гукнув я йому.

Вiн здригнувся i втупився у мене, i я впiзнав його.

– Як ти можеш?

Веснянкуватий вiдвiв погляд.

– Чого стоїте? – гавкнув чоловiк, який пiдiйшов з боку машини. – Розривайте!

Вiн був кремезнiший за решту i старший – рокiв пiд сорок. I найбiльш упевнений. Очевидно, бригадир. Вiн подав приклад – пiдiйшов з краю ряду й шарпнув худорлявого пiдлiтка. Той скрикнув вiд болю й вiдпустив сусiда. Бригадир, не глянувши на хлопця, взявся за наступного в ряду.

– Рятуйте! – заверещала жiнка ззаду.

– Давайте! – крикнув бригадир своїм.

Жiнка з другого ряду пробувала завадити йому, але двоє качкiв пiдскочили та стали через голови пiдлiткiв вiдпихати руки жiнки, поки бригадир розривав наш ряд.

– Не дурiйте! – сказав бригадир. – Все одно ми пройдемо.

Пiд прикриттям двох пiдлеглих вiн пiдходив з правого боку дедалi ближче до мене.

– Майте совiсть! – почув я голос Бека. – Ви ж такi, як ми!

Чоловiки ховали очi, проте робили своє. Вони розхитували й шарпали, але, видно, не так сильно, як бригадир, бо не могли розiрвати ряд. Бригадир пiдiйшов до Наомi, i я розкрив замок своїх рук, щоб вiн не зробив їй надто боляче. Наомi м'яко вiдiрвалася вiд мене. Я знову склав пальцi рук у замок, i тут кремезний шарпнув мене. Я скрикнув, вiдчувши, як сухожилля пiд лiктем напнулось об руку Iгоря. Бригадир шарпнув iще раз, я знову скрикнув i ледь послабив замок. Пiдлеглi прикривали кремезного, вiдтiсняючи вiд нього жiнок iз другого ряду та наших хлопцiв, яких кремезний вiдiрвав вiд ряду ранiше. Бригадир шарпнув мене втретє, замок моїх пальцiв, як я й готувався, розiрвався – й рука вислизнула з-пiд лiктя Iгоря. Для годиться я став тицятись у качкiв, якi тепер вiдтискали й мене вiд бригадира, поки той вiдривав вiд ряду Iгоря. Кожен iз накачаних чоловiкiв був на голову вищий за мене, всi вони були ширшi за наших хлопцiв i значно сильнiшi. Качки навiть не дуже боронилися, лише вмiло прикривалися та вiдштовхували, й було ясно, наскiльки вони тренованiшi за нас.

Я почув клацання – бульдозерист знову вмикав передачу, щоб пустити машину вперед. Улугбек сам вийшов iз ряду й пiшов пiд таран, пiдняв руки над головою й зiмкнув їх над стрiлою. Двоє качкiв пiдскочили й вiддерли його руки. Вони навiть не намагалися вдарити його чи скрутити. Просто попiд руки пiдняли Улугбека, так що його ноги трiшки не дiставали до землi, й вiднесли старого набiк.

– Гань-ба! Гань-ба! – скандували їм услiд нашi.

– Мудаки! – крикнув Iгор. – Ви ж на жирiкiв працюєте!

– Всi на жирiкiв працюють, – пробурчав один iз качкiв.

Я побачив, що вiдтіснена Наомi тримає вiдеокамеру в руцi, пiдтримуючи себе iншою за зап'ясток. Мабуть, десь там на хмарочосi Гостинного двору сидить i вiльна преса, згадав я, кинувся помiж качкiв до бульдозера, застрибнув на стрiлу тарана й повис на нiй, тримаючись руками, пiдiгнувши ноги i ставши на верхнiй край бульдозерного ножа. Я притулився щокою до металевої стрiли i здивувався, бо вона виявилась дуже холодною. Бульдозер здригнувся так, що ледь не струсив мене пiд нiж вiдвалу, i став.

Двоє качкiв пiдскочили й потягли мене за ноги. Я обхопив рукою металевий трос на стрiлi й повис. Одна нога висковзнула з рук супротивника, я сперся нею об верх ножа вiдвалу, це дало менi важiль, i я почав брикати iншою ногою, поки i її вiдпустили.

Бригадир демонстративно зiтхнув i без поспiху пiшов у мiй бiк. Вiн кивнув до одного з пiдлеглих:

– Тримай ноги.

Той, закриваючи рукою обличчя, щоб я, бува, не вдарив, пiдскочив i обiйняв мене за обидва колiна. Я побачив, що це веснянкуватий:

– Чувак! Я теж iз Борщаги! – брикався я, але вiн схопив мiцно. – Я ж тобi хлiб продавав! Ти з сином був! Малим, рокiв п'ять! Як ти можеш! Ти ж не жирiк!

Веснянкуватий вiдвертав обличчя, але ноги не вiдпускав. Бригадир, якого пiдлеглi прикривали вiд решти наших, пiдiйшов упритул до мене. Я злякався, бо вiн зовсiм не здавався роздратованим. Вiн просто виконував свою роботу. Бригадир пiднявся до мене i став згори на нiж вiдвалу, мiцно вперся розставленими ногами об нього, а спиною – об корпус бульдозера. Зафiксувався, взяв мене лiвою рукою за плечi, а правою почав методично, короткими ударами, бити знизу в живiт:

– Ну що ти! – видихнув вiн з ударом. – Як маленький! Що за! Дитячий! Садок! – хекав бригадир, щоразу засаджуючи кулаком пiд дих. – Все одно! Ви програєте! Все! Одно! Ми! Пройдемо! Ти сам! Це! Знаєш! Ну що ти! Як маленький! Що! Ти! Як! Маленький! Пускай! Пускай! Отак! Молодець! – бригадир збився з дихання, але спустився з бульдозера тiльки слiдом за мною.