Нора-Друк, незалежне видавництво сучасної літератури

Украина онлайн

МЕТА - Украина. Рейтинг сайтов

Артем Чапай

Артем Чапай письменник, перекладач, журналіст, мандрівник.

Після знайомства на власній шкурі з гауптвахтою, навесні 2001 під час “України без Кучми” кинув навчання в Академії СБУ. В подальшому здобув ступінь бакалавра філософії в Києво-Могилянській академії. Під час навчання працював офіціантом у нічному клубі, кур’єром, редактором дитячого журналу, перекладав відео для українських телеканалів, був репортером при МЗС.
Артем Чапай був одним із засновників громадського руху “Збережи старий Київ”.
Півтора року мандрував Америкою, заробляючи фізичною працею. Книга про цю подорож, “Авантюра”, вийшла друком у 2008. Друга книжка, “Подорож із Мамайотою в пошуках України”, стала фіналістом конкурсу “Книга року BBC-2011”. Перекладав твори Н. Чомскі, Е. Валлерстайна, Е. Саїда, М. Ганді, Ч. Тейлора.
Оповідання й колонки Чапая публікуються в українських ЗМІ. За оповідання “Один день щастя” й “У вас все нормально?” у 2012 він отримав відзнаку від La Strada-Україна та Інформаційно-консультативного жіночого центру.
У 2013 переміг у міжнародному конкурсі й отримав стипендію Центральноєвропейської ініціативи та Словенської асоціації письменників, під час якої збирав матеріал для наступної книги.

Артем ЧАПАЙ: Крайня точка PDF Друк e-mail
Написав Артем Чапай   
П'ятниця, 12 квітня 2013, 10:36

малюнок з журналу esquireНа сайті журналу Esquire в розділі кращих матеріалів за 2012 рік викладено оповідання Артема Чапая. Нижче представлено оригінальний текст оповідання під оригінальною назвою.

Автор розповідає, як нелегально потрапив в Нікарагуа і пробув там півроку без грошей, друзів та можливостей заробити.
***

Вулкан Консепсьйон, або ж Ометепе, розташований посеред острова Ометепе. Острів Ометепе розташований посеред озера Нікарагуа. Озеро Нікарагуа розташоване посеред Нікарагуа, яка розташована в центрі Центральної Америки.

Я виліз із затертого до блиску брудно-жовтого спальника. Підняв його з вогкого піску й витрусив. Світало. На тлі неба чорнів силует острова з вулканом, над ним збиралися важкі дощові хмари. Спав я погано, вклавшись під зовнішнім тином хостела, щоб зекономити п’ятдесят кордоба – два долари. Цілу ніч навколо вешталися п’яні місцеві, гавкали собаки, гурчав туди-сюди по пляжу пікап, і я боявся, щоб він не наїхав на мене, щоб не наштовхнулися собаки чи п’яні.

Витрусивши спальник, я сам став обтрушуватись від піску. Футболка липла до тіла, як пластилінова. Друга – давно брудна в порваному рюкзаку. Треба помитись і попратися. Я нахилився, щоб витрусити пісок із волосся. Коли фотографувався для посольства Коста-Ріки, здивувався, які довгі за рік мандрів виросли патли і як вони вигоріли. А ще – який червоний облізлий носяра. Коста-Ріка вже вдруге відмовила у візі. Я не міг підтвердити документами, як опинився в Нікарагуа. Не міг і розповісти, що перетнув кордон верхи на мулі через річку й перебуваю в Нікарагуа нелегально. Панама візу дала, але як тепер до неї дістатись.

Учора Сімон написав імейл:
"Артем, я вирішив перетнути кордон Коста-Ріки без тебе. Мене одразу обшукали! Здається, шукали наркотики, як тоді на Кубі. Я радий, що тебе тут не було, вони б тебе депортували".

Я сидів у півтемряві інтернет-кафе у Гранаді й не міг повірити. Перечитав іще раз.

"Dude! Чувак! Ти мене лишаєш із тридцятьма доларами – без візи – в Нікарагуа – самого? Unbelievable. Неймовірно. Удачі в подальшій подорожі!"

Відповідь прийшла одразу. Видно, Сімон теж сидів зараз в інтернет-кафе, в Коста-Ріці:
"Dude! Я на тебе вже й так витратив кількасот баксів. Я думав не нагадувати. Але тепер ти хочеш, щоб я подорожував далі з гидким відчуттям. With a nasty feeling".

Я написав батькам в Україну, що у мене все добре, пишу їм зі славного міста Гранада, вагаюся, чи їхати далі на південь, чи вертатись на північ. Вийшов з інтернет-кафе. Листопадове сонце пекло. Глянув у бік туристичного центру Гранади. Попри тропічне світло, я бачив місто чорно-білим. Я розвернувся й пішов назад на трасу.

Ми проїхали з Сімоном від Бостона сюди. Рік автостопу та випадкових підробітків. Сварилися, мирилися. Я жартував, що ми вже схожі на стару подружню пару. Відбивали один у одного випадкових дівчат. Раз ледь не побились. Але все було добре, поки не закінчилися зароблені разом гроші. Тоді виявилося, що у нього є ще. Він злився, заплативши п’ятдесят доларів за мою візу в Беліз. Йому не була потрібна. Потім – заплативши "койоту" за те, що нелегально переправив мене в Нікарагуа. Сімон перейшов по мосту: американцям без віз. Заробляти на подорож у бідніших країнах ставало важче. Ми з Сімоном уже подорожували окремо по Гватемалі, щоб відпочити один від одного. Тепер у Нікарагуа. Я поїхав у порт Корінто, або ж Коринф. За парканом із колючим дротом стояли тисячі залізних конейнерів, перед парканом в одному контейнері була контора. В конторі молода жінка ввічливо мені відмовила. Так, у них ходить один корабель до Сан-Франциско. Але у мене нема паспорта моряка. А пасажирів брати на вантажні кораблі заборонено. Та й прикордонники не пропустять. Я написав Сімону – попросив позичити на дорогу до США, там легко заробити й віддати. Сімон написав, що у нього принцип – не позичати друзям, бо це псує стосунки. Зустрінемось на Панамериканському шосе біля південного кордону Нікарагуа й поговоримо! Я пішов спати на шматок скелі між піщаним пляжем і колючим дротом порту Коринф. Був повний місяць. Коли я прокинувся вранці, скеля виявилась затоплена припливом Тихого океану. Я роздягся і по пояс у воді переніс речі через пляж на дорогу. Дорога була розбита й обгороджена колючим дротом з обох боків, по ній їздили фури з одним залізним контейнером кожна. За ними підіймалася хмари пилюки. Водій однієї з фур мене й підібрав:

- Залазь, челе!

"Челе" в Нікарагуа значить будь-якого білого іноземця, як у Мексиці "грінго". Залежно від інтонації може бути або образливим, або дружнім. Водій фури говорив дружньо, я заліз.

А тепер Сімон узагалі мене залишив. Я йшов трасою біля Гранади й бачив світ чорно-білим. Звуки чув приглушено, ніби крізь вату. Лоб стискало обручем, ноги були дерев’яні, на всьому тілі вага, ніби пірнув на глибину. В голові темно.

Далі на південь уже не треба. Сімон по той бік кордону. Але й на північ ні до чого, бо візи Гондурасу нема, як і візи Коста-Ріки. Раніше я запланував побачити острів Ометепе, бо ж він у центрі Центральної Америки, пуп Землі. А далі Сан-Хуан дель Сур, позначений на карті як порт. Грошей автостоп не забирає. Раптом я наважуся знову йти нелегалом. Все одно треба рухатися, щоб не здохнути від болю в торсі.

Ометепе не радував. Я дивився спідлоба на хмари й шукав місце ночівлі.

В порту Сан-Хуан дель Сур стояла одна іржава баржа. Я туди навіть не пішов. Треба було помитися. Хостел коштував стандартні п’ятдесят кордоба. У мене лишалося вісімсот. Кімнатка була окрема, без вікна. Чисте ліжко й навіть вентилятор на стелі. Душ загальний на подвір’ї, вода ледь тепла: сонце гріє бак. Я мився довго. Поправ обидві футболки й обидві пари шкарпеток милом у залізній раковині. Чорні колись, а тепер сірі потріскані черевики вивернув, як міг, і виставив на сонце. Хай просохнуть. Картонні стельки розлізлися, я їх викинув, знайду новий картон пізніше. Ходив по теплому сухому бетону подвір’я босий.

З сусідньої кімнати вийшла білява дівчина. Челе, як і я. Усміхнулась.

- Привіт. Щойно приїхав?

- Так. А ти давно вже?

- Тиждень. Тут серфінг хороший.

- О.

- Але в Сальвадорі був кращий.

- А.

- Я Мері, – вона простягла руку.

Рука була засмагла. Вузька долоня. Двері її кімнати відчинилися знову, з них вийшов худий довгий хлопець.

- А це Джоні, – сказала Мері.

Я відпустив її руку й махнув йому.

- Ми на пляж, – сказала Мері. – Приходь.

- Так, – я усміхнувся. – Пізніше.

Американська ввічливість.

Через півгодини я вийшов на пляж. Пляж був великий і порожній. Я пішов назад у кімнату. Роздягся догола, ліг на ліжко під вентилятор, розкинувши руки й ноги.

Через кілька годин прийшли сусіди. Всі кімнатки хостела під стелею з’єднані вузькою щілиною для вентиляції. Тому я добре чув, як вони займалися коханням. Мері ритмічно постогнувала. Я мастурбував. Після цього стало ще гіркіше. Поплакав.

Цілий день не виходив з кімнати. Не їв. Лишився ще на ніч. Зрозумів, що це крайня точка подорожі. Я не наважуся знову переходити кордон нелегально. Минулого разу надто боявся. На мосту щось вигукували, я сидів на крупі мула позаду "койота" й боявся, що кричать нам і що стрілятимуть у спину.

Вранці я вийшов на трасу й поїхав на північ, у Матагальпу. З бігборда над дорогою мружився з-над вусів Даніель Ортега. Його щойно обрали Президентом, бігборд був передвиборним. Vos ganás, казав мені він. Ти переможеш.

У Матагальпі жила єдина людина, яку я знав у країні. Керрі, донька знайомих Сімонової мами. Ми ночували у неї кілька днів. Доти її не знав навіть Сімон. Керрі була антрополог і проводила дослідження для Ph.D. у віддалених гірських селищах над Матагальпою.

Перший водій, який підібрав мене, був молодий бізнесмен. Він дуже непокоївся перемогою сандініста Ортеги.

- Бачив будівництво в Сан-Хуані? Я кивнув, хоча не бачив.

- Усе заморозили. Прийшов цей комуняка, інвестори йдуть із країни.

Я обережно розпитав, чи нема у нього роботи. Бізнесмен відповів, що йому потрібна людина зі знанням мов. У тому числі й русо. Але після виборів він боїться щось починати. Він мене нагодував.

За Гранадою мене підібрала велика родина на двох пікапах. Білому та червоному. Старші сиділи в кабінах, молодші у відкритих кузовах.

- Давай рюкзак! – гукнули мені з кузова білого пікапа, а потім подали руку.

– Ти куди? - Матагальпа.

- Ми в Естелі. Висадимо в Себако на розвилці.

Ми більше не говорили, бо траса була Панамерикана, їхали швидко, вітер шумів у вухах. Біля Масайї звернули на вузьку дорогу, заплатили на в’їзді і стали підійматися круто вгору.

- Volcano Masaya, – пояснив мені юнак, що сидів поруч. Він був стрункий, із дуже гарним обличчям темно-коричневого кольору та розумними очима.

Біля кратера була велика парковка. Вулкан був не такий, як я уявляв. Пласке місце, а серед нього широке провалля. Звідти йшла біла густа пара. Смерділо тухлим яйцем. Вулкан не викликав жодних емоцій.

Всі розминали ноги. З кабіни виліз кремезний чоловік років п’ятдесяти, із правильними рисами обличчя й коротким, зачесаним назад чорним волоссям.

- Hello, how you doing? – він говорив англійською без акцента.

- Buenas. Hablo espaňol, – я дуже не любив, коли мене сприймали за американця.

- Он як, – розсміявся чоловік. – А я англійською.

Його звали Антоніо. Родичі називали його Тоні. Він працював інженером у Сан-Франциско й давно був громадянином США. Пасажири обох пікапів ставилися до нього з пієтетом.

Після вулкану ми заїхали в ресторан. Тоні платив за всіх. Я їв біфштекс із картоплею фрі. Тоні розповів, що приїхав на батьківщину в відпустку і трохи у справах.

- Приїжджай до нас в Естелі, – він написав на папірці адресу й телефон. – Вілла велика. Поживеш безкоштовно, подивишся, як ми живемо. Mi casa es tu casa. Мій дім – твій дім.

Його сестра, донья Елеонора, перезирнулася зі своїм чоловіком. Обоє були огрядні, на відміну від збитого, але в гарній формі Тоні.

- А заодно і робота є, – Тоні помахав виделкою з наколеним шматком біфштексу, поклав м’ясо в рот і запив кока-колою. – Ми думаємо басейн копати.

Донья Елеонора знову перезирнулася зі своїм чоловіком.

- Ось Алехандро буде відповідальний, – продовжив Тоні, не помічаючи. – Він у нас теж інженер. Правда?

Алехандро мовчки опустив очі. Це був юнак, який сидів біля мене в пікапі.

Вони висадили мене в Себако. Я зберіг папірець із адресою й телефоном, але не збирався дзвонити. Я досить довго пробув у Латинській Америці, щоб відрізняти справжні запрошення від умовних.

Квартира, яку Керрі знімала в Матагальпі, виявилася замкнена. Я лишився чекати під будинком. Сутеніло. Я сидів під стіною на рюкзаку. Стемніло. Почався дощ. Я встав, щоб ховатися під вузьким козирком даху. Дощ перейшов у зливу. Вода відбивалася від бруківки й хлюпала на мене. Нижче колін ноги були мокрі.

Праворуч відчинилися двері, з них визирнув літній чоловік. Зараз буде проганяти, подумав я.

- Заходьте, – сказав він.

Я мовчки підняв рюкзак і пішов за ним. Чоловік горбився. Він провів мене довгим темним коридором у вітальню, де стояли кілька старих крісел. Оббивка була потерта.

- Лягайте тут, – чоловік показав вузьку кушетку, на ній уже була постіль.

- Дякую! Дуже вам дякую, сеньор! – я закивав головою.

Він мовчки махнув рукою на прощання і вийшов. Я роззувся, виніс мокрі черевики до вхідних дверей, роздягся й ліг. Слухав дощ.

Коли я прокинувся і став збиратися, на звуки прийшов маленький хлопчик і вивів мене надвір.

Вдень приїхала на моторолері Керрі.

- You and Simon ended up badly? Ви з Сімоном погано закінчили? – в її очах були сльози.

Вона залишила мені ключ, бо сама на тиждень їхала у віддалене гірське село Амістад.

- Потім можна замкнути, а ключ пропхати під двері.

Я зрозумів, що мене не повинно тут бути, коли вона повернеться. Два дні сидів у квартирі чи тинявся Матагальпою. Вітався з місцевою проституткою, нас із Сімоном познайомили з нею на якійсь п’янці минулого разу. Тепер подумував купити її, так самотньо було. Доларів п’ятнадцять іще лишалось. Але ця жінка викликала у мене неприязнь як людина.

На третій день я подзвонив у посольство України в Мехіко, яке відповідало й за Центральну Америку. В Нікарагуа був дешевий міжнародний зв’язок voice over IP, звідси я навіть вперше за рік дзвонив батькам.

- Embajada de Ucrania.

- Д-добрий д-день, – язик погано мене слухався, бо за рік відвик від української.

- Добрий день, – я сподівався дружності, бодай здивування, але голос був безбарвним. Я уявив, як дипломат років тридцяти в діловому костюмі тримає трубку, сидячи прямо у шкіряному кріслі й не рухаючись.

Я частково пояснив ситуацію. У мене є віза в Панаму, але нема в Коста-Ріку. Є віза у США, але нема в Гондурас.

- Перелетіть, – я уявив, як дипломат знизав плечима.

- У мене нема грошей на літак.

- Що ж ви там робите без грошей? – у дипломата був оксамитовий, вгодований голос.

Я зрозумів, що він не може посприяти в отриманні віз.

- Добре, дякую, – сказав я.

- На все добре.

Я поклав трубку. Вийшов із кабінки. Вийшов на площу. Сонце припікало. По спині тік струмок поту. Я повернувся на пункт зв’язку. Тут було прохолодо, й мене пробив дрож. Я дістав з-поміж сторінок закордонного паспорта папірець.

- Ven, – сказав, вислухавши мене, Тоні. – Приїжджай.

Через тиждень я напився у свій двадцять п’ятий день народження на дискотеці в Естелі, куди мене повели племінники Тоні. Я так і не сказав їм про ювілей. Через два тижні донья Елеонора заплатила за мене штраф і легалізувала в Нікарагуа. Вирахувала з зарплатні, яку Тоні присилав усім із Сан-Франциско. Через три місяці котлован для басейну був готовий, його вирили я та ще кілька чорноробів лопатами та кайлами. Грошей я так і не назбирав, бо отримував двадцять доларів на тиждень, як і решта чорноробів. П’ятсот кордоба. Мої батьки заробляли стільки ж, бо хоч були інжеренами, як Тоні, але працювали не в Сан-Франциско, а в українській провінції. Тому батьки знали тільки, що у мене все добре. Нарешті, друг-емігрант прислав мені з Парижу через Western Union триста доларів. Скажені гроші, яких на той час не було більше ні у кого зі знайомих. Тим часом я з другої спроби отримав візу Гондурасу. У Гватемалу вже й тоді українців пускали без віз, мексиканська віза досі діяла. Через чотири місяці я був у США, хоч і знову без копійки в кишені, але там уже все було просто.