Нора-Друк, незалежне видавництво сучасної літератури

Рецензія з сайту "Друг читача" на книгу Валентин Терлецький. Хмарочос. – К.: Нора-друк, 2012. – 264 с.

У тридев’ятому царстві, а якщо точніше – у казковій країні Юналії, а якщо ще точніше – у країні, яку ми з вами дуже добре знаємо, змінилося державне керівництво. Саме по собі це не викликало особливих емоцій – мешканцям країни до криміналу при владі не звикати. Але влада посміла зазіхнути на святе – на вільний творчий простір, і новий міністр культури видав указ: віднині творити можна лише на чітко визначені державою теми. Під заборону потрапило ледь не усе – від національних мотивів до «авангарду, модернізму, постмодернізму, оце ще… ню… та іншого непотребу». Обурені божевільною політикою митці найрізноманітнішої масті: від волохатих рокерів до мирних членів Спілки художників, беруть в облогу дах хмарочосу у центрі міста і загрожують скоїти масове самогубство, якщо ситуація не зміниться – так починається повість Валентина Терлецького «Хмарочос». Чи прислухається влада до протестувальників? Не буду казати, щоб не порушувати інтригу.

Книжка молодого письменника та літературного критика, нагородженого відзнакою «Золоте перо» конкурсу «Коронація слова», незважаючи на певні недоліки, заслуговує на те, щоб її прочитали. Для людини з розумом та ще й з активною громадянською позицією, анотація повісті виглядає більш ніж привабливо. «Хмарочос» – це смілива сатира, яка хоч і не дотягує до антиутопії, втім одразу «бере» читача своєю злободенністю та актуальністю.

Але у такій діжці меду неодмінно має знайтися декілька ложок дьогтю. Для мене однією з них стала стилістика твору. На кожен іменник тут обов’язково знайдеться свій прикметник, а на кожне дієслово – прислівник, або й декілька, що надає текстові якоїсь пересиченості. Те ж саме і з героями повісті – кожен з них немов зітканий зі стереотипів, через що видається пародією на самого себе. Чи це навмисний авторський задум, чи фірмовий стиль письменника? Гадаю, автор як людина творча – письменник та журналіст, музикант і засновник рок-гурту – з власного досвіду добре знайомий з особливостями мистецької «тусовки», а тому свідомо зробив своїх персонажів такими гротескними, щоб підкреслити абсурдність подій (читай: відкрити очі на те, який театр абсурду оточує нас самих). Але мені цей гротеск видався дещо робленим, так само, як і маскування під «Юналією» зі столицею у «Шиєві» нашої з вами неньки-України, котра, незважаючи на ліниво перекручені назви, зберегла геть усю свою культурну специфіку, включно з козаками і гуцулами. Цей прийом, природній для літератури подібного жанру, тут себе не виправдав, видався надто штучним.

У «Хмарочосі» автор більш ніж прозоро натякає на «корінь зла», що лежить у сусідній державі. У нас зараз полюбляють «лаяти москалів» – і небезпідставно, але як на мене, тут це звинувачення виглядає дещо притягнутим за вуха – нинішня культурна деградація стосується не лише «Юналії», а й усього світу, і причини є набагато глибшими, ніж бандити при владі і «лапа Кремля». До речі, з огляду на сучасний стан мистецтва – картини з мух та трупів, епатаж заради епатажу – мені здається, що трішки обмежити цей «модернізм», причому у межах усієї земної кулі – це не така вже й погана ідея.

Поклавши руку на серце, можу сказати: років десять тому, коли я навчалася у старших класах школи, «Хмарочос» привів би мене у стан неймовірного захвату. Адже у цей бунтівний вік оточуючий світ видається саме таким, яким описує його Терлецький. Хтозна, можливо саме цього – підліткової злості, чесності та безкомпромісності – нам не вистачає для того, щоб замість постійних нарікань на життя насмілитися ступити на дах котрогось з хмарочосів, і вистояти там до кінця?

Щоб завершити на оптимістичній ноті, хочеться сказати: незважаючи ні на що, добре, що ми маємо таких авторів як Валентин Терлецький. Головна заслуга автора – його щирість, занепокоєність та небайдужість до всього, що діється навколо. Тож якщо це не байдуже і вам – «Хмарочос» знайде у вашій особі свого відданого читача.