Нора-Друк, незалежне видавництво сучасної літератури

Украина онлайн

МЕТА - Украина. Рейтинг сайтов

Мандрівка у часі і просторі PDF Друк e-mail
Написав Сергій Федака   
Неділя, 17 лютого 2013, 12:44

Гаврош Олександр Джерело: Закарпаття онлайн

83 розділи книжки Олександра Гавроша “Блукаючий народ” про руснаків Бачки, що у Сербії – це як 83 тістечка до чаю. Кожне якраз на один зуб. А починається усе так: “Я їхав за красивою легендою”. Це колись їхали за піснями до Москви. Тепер ті пісні лунають з кожного FM-радіо і, чесно кажучи, давно вже набридли. Тепер їдуть за легендами. Зрозуміло, що в яку-небудь глухомань. Олександр поїхав туди, куди колись їхали наші предки – ті, правда, не за легендою, а за ліпшою долею.

Закарпаття увійшло до Австрійської імперії Габсбургів у ХVII ст. Наприкінці того ж століття австрійці відвоювали від турків нинішній сербський край Воєводину. Земля була малозаселена, то ж туди влаштовували переселення. Тоді і зя’вилася так би мовити перша закарпатська діаспора.

Спершу закарпатський журналіст потрапив до фермера Влада Кочіша у село Дюрдів за 30 км від Нового Саду. Сталося то більш як через 260 років після перших наших переселенців, які з’явилися там ще 1745-1746 р. У книжці досить детально подається їхня історія. Далі – зустріч з художником Владіміром Дорокхазі, на чиїх картинах майже завжди примутній глечик, який тут звуть дуже по-закарпатськи: “кантичка”. Дискусійними були бесіди зі священиками Йоакимом Холошняєм і його сином Михайлом.

Відтак О.Гаврош відвідав Новий Сад. Мав там зустріч з єпископом Юрієм Джуджаром, що колись був владикою на Закарпатті, спілкувався з адвокатом і громадським активістом, великим приятелем України Симеоном Сакачем. Подається цікавий огляд цього міста, сусідніх Коцура (до нашого “коцура” не має відношення) і Керестура (перекладається як “Хрест Господній”). У Керестурі журналіст спілкується з професором Владіміром Бесерміні. Іншу сторону руснацького життя розкриває театральний діяч Владімір Надь.

Назва одного з розділів “Вижили, бо мусили” може стати девізом бачванських русаків. Дуже цікавий розділ “Пияк, картяр і Руський Соловей” –це все про Михайла Врабеля, укладача перших наших друкованих співаників, чия доля може бути сюжетом пригодницького фільму.

Розлогі нариси подаються про таких тісно пов’язаних з Бачкою діячів значно ширшого масштабу, як фольклорист Володимир Гнатюк (шість експедицій до закарпатців, в тому числі до Бачки, шість виданих збірників з цими матеріалами), священик і “бачванський Шевченко” Гавриїл Костельник, чия загибель досі загадка, єпископ Карпатської України Діонісій Няраді. А далі – зустрічі з патріархом руснацької літератури Михайлом Ковачем, з отцем Володимиром Мудрим. Дуже проникливо про одного з найвідоміших тамтешніх письменників і журналістів Мирона Жирова.

Потім – взагалі ціла серія портретів місцевої інтелігенції: Микола і Міжо Шанти, отець-єзуїт Яків Куліч, брати-співаки Міленко, Яков і Владімір Тамаші, художник Сильвестр Макаї. На фоні нестерпної спеки – нарис про містечко Врбас. І знову зустрічі: Михайло Кузьма, перекладач Ярослав Ком біль, академік Юліан Тамаш, радіожурналіст Василь Дацишин, газетяр Євген Кулеба, історик Янко Рамач, молодий науковець Дюра Гарді, отець Рома Мизь, український кореспондент ВВС на Балканах Борис Варга.

Подано нарис-спогад про академіка-закарпатця Олексу Мишанича, який першим відкрив для СРСР духовний світ бачванських руснаків. Потім розмови з Михайлом Римачем і головою “Союзу русинів і українців Сербії” юристом Богданом Віславським.

Словом, на невелику етнічну спільноту (за різними підрахунками, 20 тисяч чи трохи більше) вийшла максимально насичена оповідь про оцю галузку великого дерева, що її раніше ми майже не знали. Наші родаки постають з цих сторінок у вічному пошукові. Ясно, що знайдуть себе тільки після того, як себе знайдуть материкові українці. Отоді руснаки Бачки зможуть гордо заявити: “Нас із українцями 45 мільйонів!” Чи скільки нас тоді буде. Сподіваємось, що демографічна крива знов поверне у бік числа 50. Власне, ця книжка – уже крок назустріч нашим далеким співплемінникам. Далеким не так територіально (до Києва трохи далі), як інформаційно.

Книжка не просто цікаве чтиво, хоча читається, справді, дуже легко. Шкода, що Олександр не має схильності до викладання (а може, то, навпаки, його щастя) – він написав справжній посібник на тему, як жити у Бачці і хто такі тамтешні руснаки. Колись Юрій Венелін відкрив для усього слов’янського світу болгар. Нині Гаврош вчинив щось подібне із значно меншим, але ще ріднішим етносом. Легенд він знайшов таки чимало. Але ще одну започаткував. Про те, що величезний блукаючий у пітьмі народ (українці – десь 20-й по чисельності етнос на планеті) врешті-решт перестане блукати, а вийде на широкий шлях і стане притягальним духовним центром для усіх, хто колись відбрунькувався від його масиву (бо як не крути, а дружити хочуть лише з сильним). Важливо на той час вже бодай просто знати добре про усіх наших по цілому світові і бути морально готовим простягнути їм руку.