У вас всё нормально? |
Написав Артем ЧАПАЙ |
Четвер, 25 жовтня 2012, 16:39 |
Оповідання (вперше опубліковано 2012-05-15 на сайті infocorn.org.ua Із народженням сина в моєму житті стало значно менше часу, зате значно більше романтики. Якось давно вже доти ми з дружиною не пили чай на балконі під звуки грози, дивлячись, як вітер гне тополі, а небом сунуть хмари. Контрастні кольори: темно-зелений, темно-сірий. І контрастні запахи змоченої пилюки та бузку. Сидимо на принесених з кухні стільцях зі спинками, син спить у рюкзачку-переносці на Оксані. Ми щойно втекли з вулиці від зливи й не хочемо його будити. Чай у моїй прозорій чашці золотистий. Більше солодкий, ніж міцний. *** Й давно вже до народження сина я не вставав на прогулянки о шостій ранку. Надворі кольори ще бліді, як на акварелі. За відчиненим на провітрювання білим металопластиковим вікном цвірінькають пташки. Солодко потягуюсь, відчуваю тертя й чую звук шкіри по простирадлу. Встаю з-під стіни, куди мене затиснули Оксана з сином, і йду робити каву, поки Оксана востаннє за ніч підгодовує немовля. - Як він сьогодні? - питаю Оксану. - Так собі. Класно тобі, що ти так вирубаєшся.
- Нічого, зараз відіспишся. Малий присмоктався, аж губи завернулися. Ще посмоктує, але вже лежить із посоловілими очима. Вони потроху закриваються, проте він бореться зі сном. Поки я вертаюся з балкону, ще відчуваючи смак солодкої теплої кави, він уже спить. - Борець боровся, але сон його здолав, — усміхається мені Оксана. — Що там надворі? - Я думаю... чілавєк-жирафа. Посрав? - Ага. - Давай перевдягну. Ще трохи підгодуєш, якщо почне бушувати. Але сьогодні він лежить спокійно і під час переодягання памперса, і під час одягання оранжевого комбінезона з жирафою. Ледь прокидається, дивиться кудись за моє плече. Беру на руки. - Застібни на спині. Оксана припіднімається на ліжку і застібає з’єднання між лямками рюкзачка-переноски. - Все, ми пішли. - Давайте. - Курдупльонок-онок-онок, мандрівник уже з пельонок... - починаю я гундосити малому, заповільнивши мелодію пісні "Черепаха-аха". Ми спускаємося сходами, і його очі, напіврозплющені після перевдягання, знову заплющуються. Надворі прохолодно, і ще нікого немає. Син теплий у мене на грудях. Я обіймаю лівою рукою за спинку і теж відчуваю тепло. Іншою беру за ніжки, які звисають праворуч. Обидві ступні в пухнастих оранжевих штанках вміщаються у мене в долоні. І я ледь відчуваю їх тепло крізь два шари одягу. Зосереджуюся на цьому теплі. Дитина трохи крекче вві сні, але я знаю, що на ходу вона не прокинеться ще години три. Якраз до моєї роботи. - Ну що, курдуплику? Сьогодні на Русанівку чи по Соцмістечку? За ці ранки, поки він спав, ми познайомились із Котом, із Собакою, з Вороною, з Качечкою — а вчора бачили велетенського Слимака. З ріжками — всі десять сантиметрів. За місяць прогулянок із сином я пізнав околиці краще, ніж перед тим за рік. *** Вранці я часто зустрічаю мужиків, які гуляють із собаками. З дітьми — ніколи. Один дядько носить на руках таксу, як я сина. Звісно, без рюкзачка. З дітьми гуляють жінки. Вдень часом іще побачиш мужика з візком. Майже завжди він несе пиво або має в зубах цигарку. Напевно, це підкреслює його мужність. Я часто думаю, гуляючи з малим, чому мої улюблені письменники майже не згадують дітей. Оксана, будучи вагітною, читала Толстого. Плювалася, що для якогось його персонажа діти до кількох років — це “м’ясо”. У персонажів Чехова — часта огида до вагітності та материнства. Наташа у “Трьох сестрах” з її синочком “бобіком” — утілення міщанства, в яке вона дітьми затягує і Прозорова. Найцікавіший мені в цьому плані Хемінгуей. Адже він так достовірно пише про те, що знає. І він описує, як у паризький період, в молодості, намається писати по одному оповіданню “про все, що знає”. Але у той період Хемінгуей має маленького сина, свого першого. І дитина до “всього, що знає” письменник, не належить. Вже потім, у “Святі, що завжди з тобою”, містер Бамбі згадується як фоновий елемент декору, який створює затишок і догляд за яким не забирає багато часу. Тицьнув пляшечку — і пішов у кафе писати безсмертні оповідання про кориду та риболовлю. Ага. Хемінгуей достовірно описує райдужно-фіолетові боки форелі, коли її виймають із води. Але не згадує про буряково-фіолетове обличчя дитини, коли та тужиться й звивається від газиків, але не кричить, а страждає мовчки. Хем пише про жалість до тритона, якого він насаджує на гачок, і як тритон хапається за гачок ніжками. Але він ніби не знає про те, як курдуплить ніжками дитина, коли ти тримаєш її на руці, а іншою підгинаєш йому ці коліна до живота і благаєш: “Пердни, малесенький! Будь ласка, пердни!” І громоголосне мамине й татове “ура!” — і вільні руки, якщо такі є, злітають вгору — коли нарешті чуєш громоголосне “срррр!”, після якого спинка дитини, яка щойно вигиналася мостиком, обм’якає, і немовля через хвилину засинає зі виразом блаженства на личку, наче не воно щойно було червоне й перекошене. У Хема багато дітей, але діти толком з’являються хіба вже в посмертних “Островах в океані”. Вони там, блядь, ловлять рибу! *** Можливо, мачо просто не займається дітьми. Бо він працює! Це важливо. А ще рибалить. Полює. Їздить на лижах. Дітьми хай займається жінка. Принаймні, поки не перестануть бути “м’ясом”. Звісно, й на думку не спадає підмінити жінку, щоб і вона могла зайнятися своєю роботою й не почувалася лише сировинним придатком до немовляти. Щоб чоловік був сам із немовлям, а особливо систематично — повинно статися щось серйозне. Наші друзі Даша та Володя, з яких ми з Оксаною беремо приклад у розподілі праці, в цьому плані винятки. Довго жили на сучасному ліберальному Заході. Якось Володі довелося їхати з донькою-немовлям у київському метро, й він узяв її в люльку. Був вихідний, тож вагон був напівпорожній. Коли Володя з люлькою зайшов у вагон, люди розступились, утворюючи йому прохід уздовж вагону. Мовляв, давай, кажи. Люди відразу припустили, що Володя їм почне розповідати про трагедію в сім’ї й просити гроші. *** Ми з сином учора знов гуляли по Русанівці. Я часто беру каву в одному кіоску, і нарешті продавщиця не витримала: - Мне кажется, мы с вами уже общались. Я вас помню. Я усміхнувся: - Ну я ж у вас постійно каву беру. - А это не вы, а то я с одним мужчиной общалась, он тоже вот так каждый день с ребенком, у него жена во время родов... - Нет-нет! — я різко видихаю повітря й затримую подих. - У вас ведь жена не?.. - Тьфу-тьфу, — я швидко тріпаю головою, щоб сльози від несподіваної думки не вийшли назовні. Я уявляю Оксану, яка зараз лежить у теплому ліжку, вона на правому боці, сонце вже трохи просвічує на неї крізь штори, зараз ми з малим зайдемо і скажемо “мамо, дай нам цицю, ми вже встали”, і я тріпаю головою, і тріпаю головою, і тріпаю головою. - Ну слава Богу! — каже продавщиця. — У вас всё нормально? - ...Что вы, что вы! Кхм! — я голосно чищу горло. — Мы просто даём маме поспать! - А то я уж испугалась... — тараторить продавщиця. - Кхм! — мені треба добряче прокашлятись. - Кхм! Кхм! - Ну слава Богу, слава Богу, что у вас всё хорошо, — частить вона. |