Нора-Друк, незалежне видавництво сучасної літератури

Украина онлайн

МЕТА - Украина. Рейтинг сайтов

Артем Чапай

Артем Чапай письменник, перекладач, журналіст, мандрівник.

Після знайомства на власній шкурі з гауптвахтою, навесні 2001 під час “України без Кучми” кинув навчання в Академії СБУ. В подальшому здобув ступінь бакалавра філософії в Києво-Могилянській академії. Під час навчання працював офіціантом у нічному клубі, кур’єром, редактором дитячого журналу, перекладав відео для українських телеканалів, був репортером при МЗС.
Артем Чапай був одним із засновників громадського руху “Збережи старий Київ”.
Півтора року мандрував Америкою, заробляючи фізичною працею. Книга про цю подорож, “Авантюра”, вийшла друком у 2008. Друга книжка, “Подорож із Мамайотою в пошуках України”, стала фіналістом конкурсу “Книга року BBC-2011”. Перекладав твори Н. Чомскі, Е. Валлерстайна, Е. Саїда, М. Ганді, Ч. Тейлора.
Оповідання й колонки Чапая публікуються в українських ЗМІ. За оповідання “Один день щастя” й “У вас все нормально?” у 2012 він отримав відзнаку від La Strada-Україна та Інформаційно-консультативного жіночого центру.
У 2013 переміг у міжнародному конкурсі й отримав стипендію Центральноєвропейської ініціативи та Словенської асоціації письменників, під час якої збирав матеріал для наступної книги.

У вас всё нормально? PDF Друк e-mail
Написав Артем ЧАПАЙ   
Четвер, 25 жовтня 2012, 16:39

Артем ЧапайОповідання (вперше опубліковано 2012-05-15 на сайті infocorn.org.ua

Із народженням сина в моєму житті стало значно менше часу, зате значно більше романтики.

Якось давно вже доти ми з дружиною не пили чай на балконі під звуки грози, дивлячись, як вітер гне тополі, а небом сунуть хмари. Контрастні кольори: темно-зелений, темно-сірий. І контрастні запахи змоченої пилюки та бузку.

Сидимо на принесених з кухні стільцях зі спинками, син спить у рюкзачку-переносці на Оксані. Ми щойно втекли з вулиці від зливи й не хочемо його будити.

Чай у моїй прозорій чашці золотистий. Більше солодкий, ніж міцний.

***

Й давно вже до народження сина я не вставав на прогулянки о шостій ранку. Надворі кольори ще бліді, як на акварелі. За відчиненим на провітрювання білим металопластиковим вікном цвірінькають пташки.

Солодко потягуюсь, відчуваю тертя й чую звук шкіри по простирадлу. Встаю з-під стіни, куди мене затиснули Оксана з сином, і йду робити каву, поки Оксана востаннє за ніч підгодовує немовля.

- Як він сьогодні? - питаю Оксану.

- Так собі. Класно тобі, що ти так вирубаєшся.

 

- Нічого, зараз відіспишся.

Малий присмоктався, аж губи завернулися. Ще посмоктує, але вже лежить із посоловілими очима. Вони потроху закриваються, проте він бореться зі сном.

Поки я вертаюся з балкону, ще відчуваючи смак солодкої теплої кави, він уже спить.

- Борець боровся, але сон його здолав, — усміхається мені Оксана. — Що там надворі?

- Я думаю... чілавєк-жирафа. Посрав?

- Ага.

- Давай перевдягну. Ще трохи підгодуєш, якщо почне бушувати.

Але сьогодні він лежить спокійно і під час переодягання памперса, і під час одягання оранжевого комбінезона з жирафою. Ледь прокидається, дивиться кудись за моє плече. Беру на руки.

- Застібни на спині.

Оксана припіднімається на ліжку і застібає з’єднання між лямками рюкзачка-переноски.

- Все, ми пішли.

- Давайте.

- Курдупльонок-онок-онок, мандрівник уже з пельонок... - починаю я гундосити малому, заповільнивши мелодію пісні "Черепаха-аха".

Ми спускаємося сходами, і його очі, напіврозплющені після перевдягання, знову заплющуються.

Надворі прохолодно, і ще нікого немає.

Син теплий у мене на грудях. Я обіймаю лівою рукою за спинку і теж відчуваю тепло. Іншою беру за ніжки, які звисають праворуч. Обидві ступні в пухнастих оранжевих штанках вміщаються у мене в долоні. І я ледь відчуваю їх тепло крізь два шари одягу. Зосереджуюся на цьому теплі.

Дитина трохи крекче вві сні, але я знаю, що на ходу вона не прокинеться ще години три. Якраз до моєї роботи.

- Ну що, курдуплику? Сьогодні на Русанівку чи по Соцмістечку?

За ці ранки, поки він спав, ми познайомились із Котом, із Собакою, з Вороною, з Качечкою — а вчора бачили велетенського Слимака. З ріжками — всі десять сантиметрів. За місяць прогулянок із сином я пізнав околиці краще, ніж перед тим за рік.

***

Вранці я часто зустрічаю мужиків, які гуляють із собаками.

З дітьми — ніколи. Один дядько носить на руках таксу, як я сина. Звісно, без рюкзачка. З дітьми гуляють жінки. Вдень часом іще побачиш мужика з візком. Майже завжди він несе пиво або має в зубах цигарку. Напевно, це підкреслює його мужність.

Я часто думаю, гуляючи з малим, чому мої улюблені письменники майже не згадують дітей. Оксана, будучи вагітною, читала Толстого. Плювалася, що для якогось його персонажа діти до кількох років — це “м’ясо”. У персонажів Чехова — часта огида до вагітності та материнства. Наташа у “Трьох сестрах” з її синочком “бобіком” — утілення міщанства, в яке вона дітьми затягує і Прозорова.

Найцікавіший мені в цьому плані Хемінгуей. Адже він так достовірно пише про те, що знає. І він описує, як у паризький період, в молодості, намається писати по одному оповіданню “про все, що знає”. Але у той період Хемінгуей має маленького сина, свого першого. І дитина до “всього, що знає” письменник, не належить. Вже потім, у “Святі, що завжди з тобою”, містер Бамбі згадується як фоновий елемент декору, який створює затишок і догляд за яким не забирає багато часу. Тицьнув пляшечку — і пішов у кафе писати безсмертні оповідання про кориду та риболовлю. Ага.

Хемінгуей достовірно описує райдужно-фіолетові боки форелі, коли її виймають із води. Але не згадує про буряково-фіолетове обличчя дитини, коли та тужиться й звивається від газиків, але не кричить, а страждає мовчки. Хем пише про жалість до тритона, якого він насаджує на гачок, і як тритон хапається за гачок ніжками. Але він ніби не знає про те, як курдуплить ніжками дитина, коли ти тримаєш її на руці, а іншою підгинаєш йому ці коліна до живота і благаєш: “Пердни, малесенький! Будь ласка, пердни!” І громоголосне мамине й татове “ура!” — і вільні руки, якщо такі є, злітають вгору — коли нарешті чуєш громоголосне “срррр!”, після якого спинка дитини, яка щойно вигиналася мостиком, обм’якає, і немовля через хвилину засинає зі виразом блаженства на личку, наче не воно щойно було червоне й перекошене.

У Хема багато дітей, але діти толком з’являються хіба вже в посмертних “Островах в океані”. Вони там, блядь, ловлять рибу!

***

Можливо, мачо просто не займається дітьми. Бо він працює! Це важливо. А ще рибалить. Полює. Їздить на лижах. Дітьми хай займається жінка. Принаймні, поки не перестануть бути “м’ясом”.

Звісно, й на думку не спадає підмінити жінку, щоб і вона могла зайнятися своєю роботою й не почувалася лише сировинним придатком до немовляти.

Щоб чоловік був сам із немовлям, а особливо систематично — повинно статися щось серйозне.

Наші друзі Даша та Володя, з яких ми з Оксаною беремо приклад у розподілі праці, в цьому плані винятки. Довго жили на сучасному ліберальному Заході.

Якось Володі довелося їхати з донькою-немовлям у київському метро, й він узяв її в люльку. Був вихідний, тож вагон був напівпорожній.

Коли Володя з люлькою зайшов у вагон, люди розступились, утворюючи йому прохід уздовж вагону. Мовляв, давай, кажи. Люди відразу припустили, що Володя їм почне розповідати про трагедію в сім’ї й просити гроші.

***

Ми з сином учора знов гуляли по Русанівці. Я часто беру каву в одному кіоску, і нарешті продавщиця не витримала:

- Мне кажется, мы с вами уже общались. Я вас помню.

Я усміхнувся:

- Ну я ж у вас постійно каву беру.

- А это не вы, а то я с одним мужчиной общалась, он тоже вот так каждый день с ребенком, у него жена во время родов...

- Нет-нет! — я різко видихаю повітря й затримую подих.

- У вас ведь жена не?..

- Тьфу-тьфу, — я швидко тріпаю головою, щоб сльози від несподіваної думки не вийшли назовні.

Я уявляю Оксану, яка зараз лежить у теплому ліжку, вона на правому боці, сонце вже трохи просвічує на неї крізь штори, зараз ми з малим зайдемо і скажемо “мамо, дай нам цицю, ми вже встали”, і я тріпаю головою, і тріпаю головою, і тріпаю головою.

- Ну слава Богу! — каже продавщиця. — У вас всё нормально?

- ...Что вы, что вы! Кхм! — я голосно чищу горло. — Мы просто даём маме поспать!

- А то я уж испугалась... — тараторить продавщиця.

- Кхм! — мені треба добряче прокашлятись.

- Кхм! Кхм! - Ну слава Богу, слава Богу, что у вас всё хорошо, — частить вона.