Нора-Друк, незалежне видавництво сучасної літератури

Украина онлайн

МЕТА - Украина. Рейтинг сайтов

Артем Чапай

Артем Чапай письменник, перекладач, журналіст, мандрівник.

Після знайомства на власній шкурі з гауптвахтою, навесні 2001 під час “України без Кучми” кинув навчання в Академії СБУ. В подальшому здобув ступінь бакалавра філософії в Києво-Могилянській академії. Під час навчання працював офіціантом у нічному клубі, кур’єром, редактором дитячого журналу, перекладав відео для українських телеканалів, був репортером при МЗС.
Артем Чапай був одним із засновників громадського руху “Збережи старий Київ”.
Півтора року мандрував Америкою, заробляючи фізичною працею. Книга про цю подорож, “Авантюра”, вийшла друком у 2008. Друга книжка, “Подорож із Мамайотою в пошуках України”, стала фіналістом конкурсу “Книга року BBC-2011”. Перекладав твори Н. Чомскі, Е. Валлерстайна, Е. Саїда, М. Ганді, Ч. Тейлора.
Оповідання й колонки Чапая публікуються в українських ЗМІ. За оповідання “Один день щастя” й “У вас все нормально?” у 2012 він отримав відзнаку від La Strada-Україна та Інформаційно-консультативного жіночого центру.
У 2013 переміг у міжнародному конкурсі й отримав стипендію Центральноєвропейської ініціативи та Словенської асоціації письменників, під час якої збирав матеріал для наступної книги.

Артем ЧАПАЙ: «В Україні, на відміну від сусідів, нема лизоблюдства перед владою» PDF Друк e-mail
Написав Влад ТРЕБУНЯ   
Субота, 21 квітня 2012, 10:26

Артем ЧапайДжерело: Галицький кореспондент

Його життя нагадує пригодницький фільм. Може, навіть цілий серіал. Артем Чапай народився й виріс у Коломиї. Закінчив міську гімназію 1998 року. Вищу освіту спочатку отримував у Академії Служби безпеки України, проте покинув навчання під час протестів «Україна без Кучми». Згодом отримав ступінь бакалавра Києво-Могилянської академії. Навчаючись, працював вантажником, кур'єром, редактором дитячого журналу, перекладав фільми на телеканалі «Інтер», був репортером при МЗС. Півтора року «бомжував» Америкою: жив у «чорному» кварталі в Новому Орлеані після урагану Катріна, брав участь у заворушеннях у Мексиці, будував зруби «в лапу» в Гватемалі, копав котлован у Нікарагуа. Потрапив під арешт на Кубі за підозрою в шпигунстві. За результатами цієї тривалої подорожі написав свою першу книгу «Авантюра», що вийшла друком у 2008 році.
Друга книжка «В пошуках України. Подорож з Мамайотою» стала результатом кількамісячних мандрів Ненькою. 2011 року ця книга потрапила до фіналу конкурсу «Книга року Бі-Бі-Сі».

«Галицький кореспондент» говорив з Артемом про революційну романтику, пошуки України й про те, що українців єднає.

- Якось раптом ні сіло ні впало одного дня ти рвонув аж на другий бік планети. Що ж мало так вдарити в голову?
Просто випала добра нагода. Я б, може, й раніше рвонув, якби була можливість. Кілька разів був поривався - наприклад, у Монголію - але завжди не було грошей. А тут познайомився з однією українською емігранткою - ми працювали над одним проектом разом. Вона й розповіла, що з друзями збирається поїхати зі США на південь у мандри. Я давай пускати слину, а вона така: "Так давай з нами." Ну я й поїхав. Напозичав грошей у п'яти чи шести знайомих - сам тоді був студентом, грошей не було навіть на квиток - і рвонув.

- Чи стало це певним порогом у твоєму житті - поділило його на «до» і «після»? І наскільки це тебе змінило?
Безумовно. Власне, я й сам досі ділю своє життя на "до" тих півторарічних мандрів - і "після" них. Я думаю, вони мене сформували, ці мандри. Звісно, зміни є завжди - але в подорожі час дуже пришвидшується. Ти щодня стикаєшся з різними ситуаціями, сильніше відчуваєш добро стосовно себе, чутливіший до несправедливості, яку помічаєш у світі. Скажімо, до мандрів я не особливо замислювався над тим, як одні з народження жирують, а інші гарують усе життя і залишаються бідними. За подорож я надивився на це, ночуючи у людей, будучи у них у гостях, і відтоді це для мене дуже важлива річ. Це як один із прикладів зміни у світогляді.

- Я так зрозумів, що твої ліві погляди сформувались після революційної Латинської Америки. Там справді саме повітря насичене революціями, чи це, все ж таки, міф?
Там країни всі різні. Але так - мені пощастило бачити не тільки оцю нерівність (у Мексиці багато бездомних і голодних - і водночас Карлос Слім, монополіст на комунікації й найбагатша людина на планеті). У 2006 році якраз було велике піднесення - сапатисти з відомим субкоманданте Маркосом саме були у столиці. Під містом відбувалися протести, коли у селян забрали землю під забудову. А в штаті Оахака взагалі місцеве населення захопило владу й кілька місяців не допускало державних представників. Але, мабуть, це ще й мій стан на той час. Скажімо, в 2011 ми з дружиною три місяці жили в Мехіко - і такого я вже не відчував. У нас в Україні, до речі, й особливо в моїй рідній Івано-Франківській області, коли чують слово «лівий», то реагують, як бик на червону ганчірку. А це в наш час - я виріс уже після розвалу совка - нічого спільного з совком більше не має. Просто чутливість до нерівності й бажання з нею боротись. У жодному разі не повертатися в совок! Для мене прикладом стала радше Латинська Америка і сучасність, а не якесь минуле.

- Ти подорожував по-справжньому, не по турпутівці: чорні квартали Нью-Орлеану, Мексика, Сальвадор, Гватемала, Нікарагуа, Куба... Які головні небезпеки для мандрівника в тих краях?
Насправді в 90-х на Троєщині чи на Борщагівці в Києві було небезпечніше, ніж там, де я подорожував у 2006-2007 роках. От, скажімо, 9th Ward - чорний квартал Нового Орлеану. В певний час, між наїздами студентів під час канікул, там залишалося всього троє білих. Але ніхто нас не чіпав - бо ставилися відповідно до того, як ми поводилися. При тому, що одного разу я ледь не побився з одним місцевим, а коли він почав кричати "ти, білий, приїхав у мій район", я у відповідь закричав, що "отак і наші расисти кажуть!" Нічого, помирилися, випили разом, попустилися. Кажуть, що в Сальвадорі й Гондурасі небезпечні банди, але, здається, їхнє насильство спрямовується більше на місцевих. Мене ніхто не чіпав. Те саме у "наркорайонах» Мексики - вони там між собою ковбасяться, я на собі нічого не відчував. І це зрозуміло - бо потерпають ті, хто так чи інакше замішаний у відповідні незаконні справи: члени банд, продажні копи (й чесні теж), родичі. А з іноземця, який бомжує з порожнім рюкзаком і без грошей, який хосен? Взагалі, отак їздити - не турмісцями і готелями, а поміж місцевих, якомога тісніше з ними спілкуючись, - значно цікавіше. Це вже не зовсім туризм, пізнання цікавинок, а пізнання життя, ну, і нудно ніколи не буває - хай часом пригоди й неприємні. Як-от, коли нас на Кубі посадили за ґрати, а потім депортували за те, що їздили "несанкціоновано", не по-туристичному.

- От що спільного між нами, українцями, і людьми з другого боку планети, а що ніколи не співпаде?
Українці мені здалися схожими на латиноамериканців. По-перше, дуже легко вийти на контакт, ну от як у нас у плацкарті тобі починають про сім'ю-біографію-мрії розповідати. Скажімо, у США було не так просто розговорити сторонніх людей, щоб ті розказали про себе, а не просто по ділу чи поверхово. По-друге, українці, як і латиноамериканці, легше довіряють іншим і допомагають іншим - і за це я обожнюю як наших, так і людей "з тамтого боку планети". Знову ж, у США, коли ми розкладали намет у парку серед містечка, на нас викликали шерифа. Таке було кілька разів. У Латинській Америці з тебе приколюються, але ніхто й не думає кликати владу. І по-третє, це суперечлива річ, але мені подобається наше "ех, якось воно буде". І це саме у латиноамериканців. Здоровий пофігізм, коли треба. А от чим ми відрізняємося - вони більше борються за свої справжні потреби, частіше страйкують, виходять на вулиці. Це я теж про латиноамериканців. Бо від північних американців ми відрізняємося сильно і в більшій кількості речей.

- До речі, як думаєш, в нас ще вийдуть на вулиці, чи це вже все?
Ну, в нас офігенно вийшли на вулиці у 2004-му, але ж то було за дядю, в якому всі потім розчарувалися. Я думаю, ще вийдуть, але вже за себе. Моя жінка, між іншим, відстежує протести в Україні (вона соціолог). Так от, їх немало. Тільки, на жаль, багато з них - за якісь кам'яні пам'ятники тощо, а не за сьогоднішні свої права. І багато з них - під проводом як не однієї, то іншої партії. Я думаю, що дійдемо й до того, щоб боротися за себе, а не за тих, хто хоче на вибори (сміється). Ніколи не буде "це вже все", бо ж є отой Франковий "вічний революціонер - дух, що тіло пре до бою".

- Щось я не бачу того духа, але то таке... Сапата, Че, субкоманданте Маркос, Фідель нарешті - великі харизмати і водночас диктаторські режими. Тебе на Кубі навіть арештували - і де та прекрасна ліва романтика?
Бачиш, як тільки "ліве" стає авторитарним, я за те, щоб посилати його якнайдалі, більше за будь-кого нелівого. І річ не в романтиці чи ідеалізмі. Навпаки, в чутливості до несправедливості, а в цьому романтичного мало. На пальцях: коли я бачу, як дядько Василь по 12 годин гарує на будові, сеньйор Хосе цілими днями махає мачете на кавовій плантації - й отримує за це мізерну зарплату, а потім я бачу, як дядько Рінат або сеньйор Карлос заробляє мільярди - і він не працює в мільярди разів більше за Василя чи Хосе, то це вкурвлює.

- Наступна книжка - "Подорож з Мамайотою в пошуках України". Мамайота - кличка твого мотоцикла. Ти до речей ставишся як до живих? Це береже тебе в подорожах, чи як?
Здається, більшість мотоциклістів дають своїм «коням» імена - бо це ж таки кінь, він і є живий. Ім'я «Мамайота» - це данина Лесю Подерв'янському, ну про це в книжці достатньо пояснено. Думаю, береже в подорожах те, що в цей час намагаюсь налаштуватися позитивно до інших людей - і вони це відчувають і ставляться до мене відповідно. Спрацьовує в усіх випадках, окрім як з посадовими особами: на кубинських тюремників або наших даішників не діє.

- Твої мандри Україною оминули великі міста. Добра тактика, як на мене. То яка вона, Україна, де з одного боку Макіївка, а з другого Стрий? Щось її зв'язує ще докупи?
Та ж багато всього єднає! Мені здається, якраз уявлення про "розділеність" - це якийсь міф, який посилюють особливо перед виборами. Скажімо, всі далекобійники, з якими я розмовляв, - а вони їздять багато - кажуть щось на кшталт, цитую: "Украинцы - они бл...ь и в Африке украинцы. А эти пи...сы наверху начинают нас делить". Або аналогічне українською мовою. Це добре, що зараз обрали Фьодорича - для єдності України, ггг... Зараз він єднає Україну ненавистю до себе. Коли говориш зі звичайними людьми, то їх і там, і сям турбують схожі речі: бабусь - пенсія, заробітчан - їхні діти, за якими вони скучили, студентів - як здати сесію без хабара, водіїв - як проїхати повз даішника. І у нас - на відміну від, кхм, сусідів - нема лизоблюдства перед владою. Ані під Стриєм, ані під Макіївкою.