Нора-Друк, незалежне видавництво сучасної літератури

Украина онлайн

МЕТА - Украина. Рейтинг сайтов

Антон КУШНІР: «Мені цікавіше вигадати історію, ніж документувати власне життя» PDF Друк e-mail
Написав Марія БЄЛЯЄВА   
Четвер, 09 лютого 2012, 10:53

Джерело: газета «Хрещатик»

«Хрещатик» продовжує знайомити читачів з переможцями та лауреатами минулорічного конкурсу «Коронація слова». Сьогодні у нас в гостях киянин та журналіст Антон Кушнір, чий роман «Urban Strike» отримав диплом літературного конкурсу. Про урбаністичну культуру, дух протесту та літературні плани Антон Кушнір розповів «Хрещатику».

— Ви пам’ятаєте свій перший літературний досвід? Який доробок маєте на сьогодні?
— Це таке особисте запитання. Думаю, я в цьому не оригінальний. Перший літературний досвід — як перший сексуальний досвід: зазвичай припадає на юнацькі роки і на той час видається набагато важливішим, ніж насправді є. Найсильніша позиція в доробку — виданий минулого року роман. З нього й можна починати відлік “серйозних стосунків” з літературою.

 

— Як виникла ідея написання роману “Urban Strike”? Чи довго над ним працювали?
— Роман виріс навколо головного жіночого персонажа — Ульріки. Дівчина, що блукає містом, тримаючи книжку про німецьких терористів. Вона не має особистих речей, не має пам’яті, навіть не має власного імені, лише цю книжку. Власне, цю книжку я свого часу просив у товариша почитати, але він її не зміг принести, бо позичив одній дівчині. Ось тоді в моїй уяві й народилась Ульріка. А далі навколо неї з’явились інші персонажі, закрутились події. Писав близько двох років, але з великими паузами.

— В книзі йдеться про угруповання молодих людей, яке організовує різні протестні акції, флеш-моби. Ви також займалися паркуром, трафаретним графіті. Наскільки цей роман є автобіографічним? Що взяли з власного життя? Чи є у героїв прототипи?
— Усі персонажі вигадані або ж “скомпільовані” з багатьох людей. Натомість деякі сюжетні події дійсно мають прототипи, хоча в тексті подаються дещо інакше, ніж було насправді. А от місця, де відбувається дія, майже всі цілком реальні. Особистий досвід діґґерства, графіті тощо, звісно, надихнув та дав цікавий матеріал. Однак “Urban Strike” — це однозначно “фікшн”. Мені цікавіше вигадати історію, ніж документувати власне життя. Тим більше, нічого особливо визначного в діґґерстві, трафаретах — і тим більше паркурі — я не досяг. Люди, які реалізувались у цих сферах, романів не пишуть.

— Кому адресований ваш роман?
— Коли я писав роман, не було жодних гарантій, що він вийде друком. Перед тим, як надсилати рукопис видавництвам, я мав намір показати його кільком друзям. Так сталось, що серед моїх друзів чимало людей із філософською, філологічною освітою чи просто добрим літературним смаком. Писав так, аби не було соромно показати їм текст. Оце, мабуть, і була “аудиторія”. Кому роман буде цікавим — складніше запитання. Звісно, людям приблизно мого віку текстові реалії будуть ближчими. З іншого боку, Костянтин Родик в рецензії сказав, що роман буде дуже “пізнавальним для старших читачів” як така собі енциклопедія типажів нашого часу.

— Ви закінчили книгу у 2008 році. Чи змінилася нині, на вашу думку, столична урбаністична культура?


— Якщо говорити про міські субкультури, як на мене, в усіх великих містах картина більш-менш однакова. Інтернет діє як закон сполучених посудин — будь-які цікаві нові віяння швидко запозичуються. Поза сумнівом, із 2008 року чимало змінилось, скажімо, в нас з’явилось світлове графіті чи там тусівка прихильників велосипедів fixed gear. Протестна культура багато в чому просунулась, скажімо, нікого вже не дивують закриті обличчя на більш-менш радикальних заходах.

— Проти чого, на вашу думку, сьогодні варто протестувати? Чим не задоволена сучасна молодь?
— Я не візьмуся говорити від імені сучасної молоді, але підозрюю, що вона не задоволена тим же, чим буває не задоволена молодь усіх часів. Світом у тому вигляді, в якому його залишило старше покоління, і тим місцем, через яке старше покоління пропонує молоді у світ цей входити. Протестувати варто проти будь-чого, що тобі не подобається, особливо якщо, крім тебе самого, це незадоволення здатні зрозуміти та розділити інші. Але варто пам’ятати, що передумовою протесту має бути тверезий критичний погляд, спрямований в першу чергу на себе.

— Такого роду акції, з вашого досвіду, є чимось серйозним або все ж таки розвагою і прагненням відчути адреналін?


— Залежить від того, про які акції ми говоримо. Якщо футбол у підземній річці — зрозуміло, що це чиста розвага. Коли ж герої роману розмальовують рекламні білборди чи малюють силуети розчавлених пішоходів під припаркованими на тротуарі автомобілями — складно не побачити за цим конкретний соціальний зміст. Хоча “протест чи розвага” — це надто однобічний погляд. Мені здається, місто має певний механізм естетичної саморегуляції. Навряд чи варто очікувати, що з вулиць зникне вся зовнішня реклама. Але якщо ми бачимо, що хтось систематично розмальовує білборди чи сіті-лайти, це значить, що їх стало більше, ніж місто може — чи хоче — перетравити. І варто на це зважати.

— Наскільки для вас зараз важливе відчуття адреналіну? За допомогою чого його досягаєте?
— Я не шукаю гострих відчуттів. Якось так сталось, що протягом останнього року вони самі мене знаходили. Зараз навпаки хочеться спокійно пожити, аби мати час дописати другий роман.
А взагалі в нас за адреналіном далеко ходити не треба — достатньо проїхатись в ранковому метро чи прогулятись вночі у спальному районі.

— Чи вплинуло якось на ваше життя отримання диплому в літературному конкурсі “Коронація слова”? Чому вирішили взяти у ньому участь?
— Власне, саме після “Коронації” я отримав пропозицію від видавництва “Нора-Друк” видати роман.
Роман було написано ще 2008 року, тоді про “Коронацію” навіть не думав. Спершу я надіслав рукопис на конкурс, який проводило одне українське видавництво. Роман навіть увійшов у “шорт-ліст”, але потім видавництво скасувало конкурс, не назвавши переможців. Згодом я надсилав рукопис кільком видавництвам, також без жодних результатів. Рішення надіслати роман на “Коронацію” було чимось на кшталт “останнього пострілу”. Думаю, якби не отримав диплому на конкурсі, просто сховав би текст у шухляду.

— Чи продовжуєте писати? Над чим працюєте зараз?
— Зараз пишу роман про ґеймдевів — людей, які розробляють комп’ютерні ігри, грають в ігри та іноді губляться, де межа між грою та життям.

— Що вас хвилює найбільше? Чи є у вас улюблена тема? Які теми вважаєте сьогодні актуальними?
— “Великих” тем у літературі не так і багато — боротьба, кохання, повернення додому. Я поки що міцно застряг на боротьбі із домішками кохання, але свого часу сподіваюсь дійти до повернення.

— Якої літератури (жанрів), на вашу думку, не вистачає сьогодні в Україні?
— Щодо жанрів можна солідаризуватись із Вольтером — не вистачає цікавої, не нудної літератури. Особисто мені бракує соціальних текстів та якісного нон-фікшн.

— Що, на вашу думку, потрібно сьогодні, щоб стати успішним письменником?
— Щоб стати успішним письменником, потрібно вгадати запити якнайширшої цільової аудиторії, а також писати багато, не знижуючи при цьому заданої “планки”. Далі все залежатиме від успішного маркетингу та системи книгорозповсюдження. Інша річ, що стати гарним письменником це все не допоможе.

— Назвіть топ-5 книжок (українських чи зарубіжних авторів), які є для вас взірцем та на які рівняєтеся.
— Боюсь, я не маю книжок, на які рівняюсь. Давайте просто назву 5 добрих книжок, які спадуть на думку. Умберто Еко “Маятник Фуко”, Мішель Уельбек “Можливість острова”, Джон Кінг “Людський панк”, Сергій Жадан “Anarchy in the UKR”, Тарас Прохасько “Непрості”. Логіку в цьому переліку знайти досить складно.

— Які ваші улюблені або найцікавіші (можливо, знайдені вами) місця в Києві?


— Перш за все, Поділ. Його можна віднаходити для себе щодня. А з особливих місць можу порекомендувати Клов, ДШС — “Аскольдівка”, “Страху” та ГСБЖ, Московський міст, Лису гору, Зеленку і Льодовий стадіон.

— Наостанок ваші побажання читачам нашого видання.
— Не втрачати вміння дивитися, бачити та помічати.

Підготувала Марія БЄЛЯЄВА, “Хрещатик”.