Нора-Друк, незалежне видавництво сучасної літератури

Украина онлайн

МЕТА - Украина. Рейтинг сайтов

Банер
Терлецький Валентин «Хмарочос», уривок з роману PDF Друк e-mail
Написав Валентин Терлецький   

Терлецький В. Письменники (с. 49-56)

...

– Друже, привiт! Як ти там? – почув вiн у слухавцi як завжди веселий i пiднесений голос Прохоренка. В головi промайнула думка, що ось Юлiй знову зараз попросить вiддати кудись за гонорари його нове есе.

– Привiт i тобi. У мене все гаразд... Твої статтi я вiддав до «Призми» ще взимку. Але поки що не дiзнавався, коли їх друкуватимуть...

– Та зачекай! Ти не дивишся зараз телевiзор? – збентежив Сергiя своїм запитанням Прохоренко.

– Нi, а що?

– Та там таке... Виступає по усiх каналах новий мiнiстр культури. Свято продовжується! Пiсля всiх отих сумнозвiсних заяв президента, тепер ось це... Знайди десь телек i подивись обов'язково. Вiн тiльки-но почав. Дiзнаєшся багато цiкавого, я гарантую. Ну все, бувай, а то я просто не можу пропустити цей цирк, – i Прохоренко вiдключився.

Соломiя все ще з цiкавiстю читала його твiр, вiдщипуючи вiд пухкого кремового тiстечка маленькi шматочки. Сергiй раптом вiдчув, як щось рiзко штрикнуло йому пiд серцем, i це – вiн знав напевне – був вiрний знак вiд його внутрiшнього голосу, який ще нiколи його не пiдводив. Iнтуїтивно вiн вiдчув, що Прохоренко був правий, i треба конче подивитися, що там каже отой новий мiнiстр. Зарудний нiжно вiдсторонив Соломiю вiд монiтора комп'ютера i ввiмкнув Iнтернет. Налаштувавши прийом супутникового телебачення, вiн одразу потрапив на потрiбний канал. Втiм, це було зробити зовсiм неважко – виступ мiнiстра з вiдразливо синюватим обличчям дiйсно транслювали майже всi канали, як до того вже практикувалося кiлька разiв з новим президентом Юналiї.

«...i, канєшна, будуть багато невдоволених такими нововвєдєнiями, але дозволю всiм нагадати, що нi одна рiшуча i кардинальна реформа в iсторiї суспiльства ще нiколи не була стрiта усiма без винятку положитєльно. Це я вам кажу, – Сергiй не вiрив своїм очамi вухам, але вiн не помилявся, не спав i не марив – все це дiйсно вiдбувалося тут i зараз, у прямому ефiрi, на всю країну. – Тепер шо касаєцця лiтератури. На сторiнках книг бiльше не дозволяється пiдiймати теми рiзних там психологiчних драм i трагедiй, будь-якого пiдпiлля, включаючи й культурне – типу... е-е-е... андеграунд... i прочiє дєрзостi, нєльзя пiдiймать нацiоналiстiчєскiє мотiви типу там про рiзних повстанцiв i героїчних козакiв, повнiстю запрєщаєцця писати у стилi модернiзм та постмодернiзм, всякi там потокi сознанiя, театри абсурду, авангарднi верлiбри. Особливо це касаєцця поетiв. Для них дозволено писати пiсенну лiрику – про любов там, про почуття, про радiсть освобождєнiя iз мєст не столь оддальонних, про животних тоже можна. I нiякої полiтики... У прозаїкiв сложнєє. Для них разрєшонниє теми – звичайна праця простих людей, любов i взаiмоотношєнiя мужчин i женщин, шкiльнi буднi, детективи, де головними героями бажано шоб були людi закальонниє, так сказать, жизню, повiдавшiє вiди, i жєлательно щойно освободiвшiєся. Про спортсменiв можна писати. Про успiшних бiзнесменiв, бажано про тих, хто поднялся, так сказать, iз грязi, з самого дна, пройшов увесь складний путь од шiстьорки до пахана. Шоб було видно становлення характерiв, залiзна воля, чьоткiє расклади. Якщо є якiсь там полiтичнi мотиви – їх обов'язково слiд узгоджувати з вiдповiдними комiсiями, якi тепер будуть працювати при усiх видавництвах. I шо касаєцця художникiв i прочiх там творчєскiх елємєнтов, то їм у нас вєздє свобода i почьот...».

Зарудний здивовано поглянув на Соломiю, яка наче скам'янiла, блiда i розгублена. Вона дивилася на монiтор порожнiми, байдужими очима, а її руки тримали розiрвану навпiл серветку.

– Що тепер буде з усiма нами? – врештi, порушила вона напружену тривожну мовчанку.

– Та нiчого – все буде, як i досi. Я думаю, що всi цi заяви – просто невдалий жарт, от i все. Можливо, так на всiх вплинули результати останнiх виборiв, i всi тепер пiдлаштовуються пiд смаки нашого нинiшнього президента. А, можливо, це все – поки що якась незрозумiла i прихована гра, суть якої нам вiдкриється трохи згодом, – намагався заспокоїти подругу Сергiй.

– Господи, яка гра, якi жарти? Про що ти говориш? Ти все прекрасно чув на власнi вуха. Сергiю, зрозумiй – часи змiнилися! Ми починаємо жити зовсiм в iншiй країнi, чужiй i недружнiй. Прокинься! Це все не сон, не марення. Це – страшна i брудна реальнiсть, – i Соломiя закрила обличчя руками. Крiзь її мiцно стисненi довгi тонкi пальцi бризнули сльози.

Сергiй намагався якось заспокоїти дiвчину, але вона вже невтiшно ридала, поклавши голову на руки. Iншi вiдвiдувачi кав'ярнi здивовано дивилися на них, i про щось недобре перешiптувалися.

Невдовзi Сергiй вiдвiз Соломiю додому, а сам поїхав готуватися до завтрашньої зустрiчi iз студентами журфаку. Вiн намагався не думати про все, що почув сьогоднi, робив закладки на тих сторiнках своєї книжки, якi хотiв прочитати на зустрiчi, пiдбирав вiдповiдний одяг зi свого гардеробу, але подумки однак автоматично повертався до заяв нового мiнiстра культури, якi не виходили в нього з голови. Проте, Сергiй щораз вiдганяв геть неприємнi думки i налаштовував себе на позитивний настрiй.

Вранцi вiн, на диво, прийшов за пiвгодини до початку зустрiчi i все виглядав на ґанку унiверситету Соломiю, яка також повинна була взяти участь у його презентацiї. З'явилася вона лише за кiлька хвилин до початку зустрiчi i була геть сумна, змарнiла i розхристана, нiби щойно повернулася пiсля багатоденної подорожi.

– Не спала усю нiч, думала, – ледь кинула вона Сергiєвi замiсть привiтання. – Навiть не знаю, що читатиму сьогоднi. Зовсiм не встигла приготуватись.

Їх уже радо зустрiчав сам декан журфаку – поважний сивочолий професор, який постiйно запрошував Зарудного на рiзноманiтнi культурнi заходи.

– Пане Сергiю! Нашi студенти – до ваших послуг. Зiбралася повна зала, всi на вас чекають. Ласкаво прошу! – професор особисто провiв їх до великої просторої зали, вщерть заповненої майбутнiми журналiстами та просто прихильниками сучасної юналiйської лiтератури.

Всiвшись за широкий дубовий стiл на високому подiумi й увiмкнувши настiльнi мiкрофони, Зарудний, Соломiя i декан розпочали зустрiч. Поки професор довго i трохи монотонно представляв сьогоднiшнiх гостей, Сергiй машинально гортав сторiнки своєї книжки, ловлячи себе на думцi, що зовсiм розгубив усi запланованi з вечора тези i вiдповiдi. Вiн вiдчував лише внутрiшнє хвилювання, чого вже багато рокiв з ним не було. А ще вiн майже фiзично вiдчував, як тремтiла поруч Соломiя, напружена i готова до вибуху, як стиснена пружина.

Нарештi, декан передав слово Сергiю, i той, збиваючись i гублячи потрiбнi слова, розпочав знайомити слухачiв зi своєю новою книжкою. Але вже за якихось шiсть-сiм хвилин Зарудний раптом вiдчув, що повнiстю вичерпався, хоча ранiше подiбний вступ тривав хвилин двадцять, не менше. Помiтивши скрутне становище письменника, декан вирiшив представити глядачам iншу гостю заходу – молоду, але доволi перспективну поетку Соломiю Коць.

I раптом сталося диво. Соломiя несподiвано для всiх рвучко пiдвелася з мiсця, вийшла з-за столу на самий край подiуму, i, широко розставивши ноги, почала без мiкрофона читати вiрш. Знаючи майже всю її творчiсть, Сергiй одразу зрозумiв, що вона читає щось абсолютно нове. Це була несподiвана, швидка, небезпечна, гостра, блискуча лiрика, майже сатира, в якiй авторка кожним своїм рядком давала гучного ляпаса всiм новим розпорядникам юналiйської культури. Це був неприкритий протест, смiливий виклик, бунтарська непокора всьому тому, що вчора почула Соломiя з вуст мiнiстра. Кожне її слово виривалося назовнi смертоносною стрiлою, кожен її рядок вибухав, мов потужний заряд тротилу, i, здавалося, цей нестримний водоспад дошкульних метафор i порiвнянь вже нiхто не зможе зупинити. I Сергiй раптом злякався. Вiн бiльше не слухав її, а лише ковзав поглядом по сторiнках своєї книжки, вже нiчого не розбираючи i не розумiючи.

Коли Соломiя замовкла, у залi запала мертва, нестерпна тиша. Сергiй почув, як над його вухом дзижчить перша весняна муха, що влетiла сюди крiзь прочинену кватирку у великому вiкнi на пiвстiни актової зали. Студенти мовчали, враженi щойно почутим. Прийшовши до тями, першим озвався декан:

– Дякую-дякую, Соломiє, за таку живу i зворушливу поезiю. Можете сiдати на мiсце, – здавалося, декан розмовляє зараз з однiєю зi своїх студенток, що замiсть запланованої теми на практичному заняттi розповiла якусь несусвiтню єресь.

Соломiя повернулася до столу i сiла. Зарудний вирiшив якось рятувати ситуацiю, i почав читати уривки зi свого роману. Але за мить студенти загомонiли, закашляли, загаласували, i вiн змушений був припинити читання. Iз заднього ряду пiдвiвся якийсь студент i голосно сказав:

– А можна запитання до письменникiв?

Декан перезирнувся iз Зарудним, i той ствердно кивнув головою, закриваючи свою книжку.

– Хотiлось би почути вашу думку з приводу вчорашньої заяви мiнiстра культури щодо заборонених i дозволених тем в лiтературi. Як ви до цього ставитеся, адже майже всi вашi твори саме про те, про що вiдтепер писати не можна? – провадив далi з неприхованою уїдливiстю рудий довгогривий хлопець.

– Дякую за запитання, хоча зазвичай я спiлкуюся з глядачами лише наприкiнцi зустрiчi, – трохи знiчено мовив Зарудний. – А що стосується заяв мiнiстра, то я зараз не зовсiм готовий їх якось коментувати. Потрiбно ще раз почитати i проаналiзувати цi новi умови... – але Зарудний не змiг закiнчити свою думку. З мiсця знову зiрвалася Соломiя i палко прокричала в зал:

– Це ганьба! Все, що ми почули вчора – суцiльна нiсенiтниця i приниження нашої культури, нашої людської та громадянської гiдностi. Так не може бути в цивiлiзованому суспiльствi! Творчий процес не повинен регламентуватися якимись невiгласами i селюками, якi навiть грамотно розмовляти не вмiють. Це маячня i порушення наших прав! Це неприпустимо... – її доволi сильний голос вже потонув в загальному шумi й галасi.

Декан скочив з мiсця, вимахуючи руками i хапаючи Соломiю за лiктi. Вона пручалася i продовжувала щось кричати, частина студентiв зiрвалася зi стiльцiв i голосно аплодувала, iншi свистiли, деякi тихцем виходили з зали. Хтось з присутнiх на зустрiчi викладачiв видерся на подiум i намагався вимкнути мiкрофони. Вони неприємно пищали й рипiли. За лаштунками щось кричав i активно жестикулював приятель Сергiя – письменник i лiтературний критик Максим Остапко, який вiдвiдував всi його презентацiї. У цьому безладi Зарудний похапцем зiбрав свої речi i силомiць затягнув Соломiю за лаштунки. За мить до них пiдскочив розлючений декан факультету:

– Ви хочете, аби мене завтра звiльнили з унiверситету? Що це за нахабнi витiвки, я вас питаю?!! – але Зарудний вже не слухав професора, i рiшуче тягнув Соломiю геть.

Вже надворi вони, нарештi, зупинилися перепочити i перевести подих. Коло них голосно вiддихувався i блимав переляканими очима письменник Остапко:

– Ну i що тепер? Що буде далi?

– Далi буде, однозначно, – мовила спокiйно Соломiя, застiбаючи своє благеньке сiре пальто.

Зарудний нiчого не говорив, лише намагався вiдвести Соломiю подалi вiд унiверситету. Їм услiд щось вигукували кiлька студентiв, якi вибiгли на ґанок одразу за ними. Соломiя помахала їм рукою i пiддалася силi Сергiя, що майже нiс її на руках в бiк унiверситетського парку.

Вже сидячи на лавцi помiж високих, ще по-весняному голих дерев, вони нервово курили, i мовчки озиралися довкола. Нарештi, Зарудний сказав:

– Достеменно вiдомо лиш одне – вiдтепер дорога до цього вузу менi закрита. Та нiчого – якось виплутаємося.

– Виплутаємося? Ти – так, а як бути менi, адже всi бачили, що я прийшов на цю зустрiч з тобою? Мене ж всi тут знають! – майже плакав вiд обурення i страху розкуйовджений Остапко, смокчучи тремтячими губами вже давно згаслий недопалок...

– Та замовкни ти! Слинько. Май чоловiчу гiднiсть, – несподiвано процiдила крiзь зуби Соломiя, зневажливо зиркаючи на нього.

Зарудний здивовано поглянув на подругу, i раптом розсмiявся. Вiн смiявся довго, до слiз, а коли затих, ще раз серйозно подивився на Соломiю. I сказав:

– Ти – молодець! Я тобою насправдi пишаюся. Це щира правда. А далi дiйсно побачимо, як воно буде. Пiшли звiдси, – Зарудний мiцно взяв Соломiю за руку, i вони рушили до виходу з парку, полишивши заслиненого i розгубленого Остапка наодинцi...