Нора-Друк, незалежне видавництво сучасної літератури

Украина онлайн

МЕТА - Украина. Рейтинг сайтов

Уже два Ґудзики PDF Друк e-mail
Написав Ольга Герасим'юк   
Середа, 25 листопада 2015, 11:39

Ґудзик-2 з сайту BBC Україна

Джерело: BBC Україна

Ірен Роздобудько в своєму житті, я хочу вірити, досягла того рівня свободи, якого прагнула, - робити ті лише речі, які бажає, якими би вони кому не здавалися дивними чи дивакуватими…

У неї не буває подвійного дна, вона непрактична й чиста… Тому, герої її книг до неї приходять, і вона їх бачить очима - і вони розсідаються в неї по хаті й про щось із нею домовляються.

Наприклад - дати людям вислухати, що з ними сталося далі, коли вже про них мали й забути… Так каже сама Ірен - і я волію вірити їй, бо вона справді дуже природна в усьому й вигадати таке не може. І буває часом настільки проста, що це може здаватися наївом. І хіба це не чудово?

Сіквел "Ґудзик-2" написався, коли до авторки постукали в двері герої її роману "Ґудзик", що вийшов у 2005 році й був достатньо тоді обласканий. І любов'ю читача, й місцями в книжкових рейтингах. Бо справді мав міцно закручену інтригу, де, як завжди, нарвані й мічені драмами герої діяли, як завжди, на межі безстрашшя і безумства. Роман занурював нас у химерну психологію героїв, що завжди вирішували питання щастя, кидаючись гарячою головою у саму середину його смерча…

"Ґудзик-2" - це певний ризик авторки. Вона знову все вирішила, як собі захотіла… Навпаки все вирішила. Відомі, наприклад, "Двадцять років потому" у Дюма вийшли одразу ж, поки захват героями ще не застиг і не остудився. Є й інші, напевне, приклади - коли автор міняв час у книзі, переносив свого читача в інші реалії, а не проживав їх разом із героями й поколінням.

Ірен же вирішила розповісти про своїх героїв реально десятилітньої давності - вони мали змінитися точно, їхні читачі прожили цей час фізично, а хто й не дожив…

Ризик ще й тому, що "Ґудзик" тодішній, 2005 року, треба би добре пам'ятати, щоби оповідь про героїв, котрим стало вже за 40-50, була зрозумілою в усіх деталях. Щоби не мучити пам'ять, згадуючи, що тоді сталося, наприклад, із сильною героїнею, яка невдовзі піде по новому роману крушити всі шаблони своєю геніальністю - бо на початку "Ґудзика-2" ми зустрічаємо її майже бранкою в лікувальному закладі від алкогольної залежності, й треба би нагадати собі - і що ж із нею було, і чого її дитина втекла за океан, і що із героєм Денисом єднало колись, і хто той Денис такий, і чого він до неї охолонув…

Авторка легенько нагадує місцями про статус-кво діючих осіб десять років тому, та все ж, читаючи, розумієш, що треба таки тихенько знайти в шафі ту, першу книжку, й почати наново.

Вже трохи далі, авторка відривається від тої землі й тягне читача у вир нової інтриги, захоплює новими химерними й трагічними персонажами, далі мчить його в інші світи - і в Берлінгтон, Нью-Йорк, й у Шотландію, й у похмурі нетрі донбаського містечка з його безнадійними пейзажами й персонажами, й прокляттями…

Всі ці локації змальовані чесно очима не лише мандрівниці-Роздобудько, а й "донецької"-Роздобудько, в щирості болю якої не засумніваєшся, а тому не будеш дискутувати з її трактуванням своєї батьківщини й своїх героїв. Всі вони "списані" з неї ж самої…

Справді, цей другий роман уже не про кохання - а про його сліди, що ними герої бредуть, збираючи кожну знайому квітку і шукаючи той ґудзик, який так багато може важити в житті, як не дивуйся…

Десять років по тому справді збираєш сліди й переглядаєш свідчення любові, що тоді так попалила все навколо, залишивши душу, як після вибуху. І складаєш всі ті артефакти свого вміння божевільно кохати у нагрудну кишеню, біля вже не гарячого, а просто нездорового серця - це годиться, це ще можна впізнать, це не догоріло… І все це - щоби зігрітися, викликати в пам'яті часи, коли тобою лихоманило від любові… Бо світ ні краплі не став добрішим до цих героїв, і до нас… Бо знову щастя поманило - й загинуло…

Думаю, що до цієї книжки можна ставитися й так - а втім, хай кожен, як собі хоче… Вибір запропонований…

У романі багато публіцистики - напевне, авторка інакше не могла, бо дуже заглиблена в те, що з нами тепер відбувається, і сьогодні важко бути відстороненим, якщо ти цю країну любиш. Добре це чи ні для художнього твору … Я би уникала, якби писала роман.

Я би теж не взялася вводити в цю оповідь Майдан… Взагалі певний час ще буду думати про нього лише документально… І боюся усіх художніх його версій - надто він живий і гарячий зараз, надто ризиковано не впоратися з тканиною цього горя й високої героїки, що не стала ще ніяк матеріалом…

Але це, може, мої особисті страхи. Є й інші думки. А зовсім окрему, свою, - складе численний читач Ірен Роздобудько - він постійний і особливий.